«молюся,щоб Господь не залишив Україну»
Ніна МАТВІЄНКО з дочкою Антоніною
Ця жінка не потребує особливого представлення. Мабуть, немає в нашій державі людини, яка б не чула її дивовижний неповторний голос. У нас серед співаків є рекордсмени з продажу дисків, є чемпіони із заробляння шалених грошей. Однак вони не мають того, що має Ніна Матвієнко – народну любов, яку неможливо купити за гроші. Її називають співочим символом України, їй аплодують стоячи не лише на рідній землі. На її концертах після тієї чи іншої пісні на очах глядачів з’являються сльози. Вона завжди викладається на повну котушку, ніколи не працює впівсили – цим і пояснюється реакція залу. Попри світове визнання, нагороди та почесті, співачка дуже проста й доброзичлива у спілкуванні. У батька було три жінки і 16 дітей
Ми зустрілися з Ніною Матвієнко у приміщенні спілки композиторів у перерві між репетиціями. Із залу вийшла красива тендітна Ніна Митрофанівна і привітно посміхнулася:
– Десь тут повинні бути мої земляки, які приїхали з Волині, – розпочала нашу розмову народна артистка. Буквально за кілька хвилин невимушеного спілкування видалося, що знайомий з Ніною Матвієнко багато років. Згодом подумав – це дійсно так, адже слухаю її пісні все життя. Найголовніше враження: щира і відверта. У неї дуже уважний погляд, і під час розмови вона пильно дивиться у вічі.
– Ніно Митрофанівно, нещодавно ми були на Вашій батьківщині – в селі Неділище Ємільчинського району на Житомирщині. Бачили хатинку, де Ви народилися. Що для Вас означає батьківська хата?
– Найчастіше я згадую, коли була маленька, бо до десяти років навчалася у рідному селі. Адже у старших класах приїжджала додому тільки на канікули. Добре запам’ятала, як мама з татом вечорами співали, сидячи біля грубки. І такий спокій панував у хаті. Хоча вдома рідко було тихо і спо-кійно. Тепер я розумію – нормально жити не давали колгоспні злидні і те, що батько любив випити. Працював сторожем на фермі і часто після нічного чергування приходив напідпитку. То обов’язково відбувалися якісь скандали. Я не раз казала мамі: не треба було батька чіпати, коли він приходив додому п’яним.
Артистка народилася в голодному 1947-му і була п’ятою дитиною в сім’ї Митрофана та Антоніни Матвієнків. Всього дітей було одинадцять.
– Мій батько Митрофан Матвієнко 1913 року народження. Коли він пішов на війну, то у нього вже була дружина і двоє дітей. Вернувся, а та жінка прийняла іншого чоловіка. Тоді тато оженився на іншій, пішов воювати у партизани. А цій жінці переказали, що він загинув. Коли тато повернувся, то вона вже жила з іншим чоловіком і сина мала. Тоді він пристав до нашої мами. Ми підрахували, що у нашого батька разом з нами у селі було 16 дітей. Й досі з ними дружимо. Батько пережив маму на кілька років. А перед смертю повернувся до другої дружини – тітки Насті. Вона тоді вже була вдовою, а діти виїхали із села.
– Історія Вашого життя не схожа на історію Попелюшки. Яким чином сільська дівчинка з багато-дітної родини стала символом України, її співочою душею?
– Думаю, у кожної людини вже при зачатті є своя доля та покликання. Тільки згодом треба прикласти руки, ноги та голову, щоб його не загубити, а розвинути. Бог дає дар кожній дитині ще в материнській утробі. Коли я підросла, то зрозу-міла це призначення. Мене вабив мистецький, театральний світ, і вже чітко знала, що буду артисткою. Пам’ятаю, як ще маленькою вилазила на стільчик і перед дзеркалом імітувала співачку. Якось мама з татом підгледіли це у вікно і сказали: “То наша артистка Ніна співає”.
Важко жилося Матвієнкам, доношували одне після одного взуття та одяг. Якось їхня мама дізналася, що є інтернати для багатодітних сімей, після закінчення давали направлення на роботу в місто. Антоніна Іллівна дуже хотіла, щоб діти вибралися із села.
– Ніхто з нас там і не залишився, – продовжує Ніна Митрофанівна. – Менших двох сестер і брата я витягла у Київ. Біля міста жила сестра Поліна, але вона виїхала в Америку – працює на текстильній фабриці. Я вважаю, мені пощастило – весь час оточували хороші люди. Приїхала в Київ у 1966 році наївною дитиною. Була далекою і від політики, і від націоналізму. Хотілося лише співати. У двадцять років познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Петром Гончарем. Він тоді мені почав крадькома давати самвидавчі поезії Василя Симоненка. І тоді я багато чого для себе зрозуміла. Особливо після перших великих гастролей за кордоном у 1967-1968 роках. Добре запам’ятала – туди я летіла самольотом, а назад поверталася літаком, – пригадує артистка свої життєві уроки рідної мови. – В Канаді українці з діаспори дуже багато розповіли про мою батьківщину Україну, про те, що тут дійсно відбувається, як переслідують нашу інтелігенцію.
– Пані Ніно, ходили різноманітні чутки, що Вам пропонували залишитися за кордоном.
– Це неправда. Пропонують тим людям, у кого немає внутрішнього стержня. Хлопці до мене там залицялися – правда, за один вечір закохувалися і запитували, чи можна приїхати в Україну. Про те, щоб залишитися за кордоном, мови не було. Та й не згодилася б. Гадаю, і роботи там не знайшла б. Ну, поспівала б рік чи два. Поїздила по Канаді та Америці. А далі що? Пісні звідки брати? Де натхнення черпати?
Але компетентні органи вирішили інакше: з 1969-го до 1986 року Ніні Матвієнко заборонили гастролювати за межами Радянського Союзу. На довгих сімнадцять років. Але вона продовжувала співати. І створила сім’ю: у 1971-му стала дружиною Петра Гончара, у 1973-му у них народився син Іван, через рік – Андрій, у 1981-му – донька Антоніна.
– Чомусь змалечку знала, що мої сини будуть художниками. Мій чоловік Петро Гончар – художник, його батько Іван Макарович був відомим скульптором. Хлопці росли в мистецькому оточенні і тягнулися до нього, хоча всі зі мною співали. Старший син Іван – іконописець, закінчив Київську художню академію і пішов у монастир. Спочатку був послушником, а згодом прийняв постриг і став монахом. Другий – також живописець та іконописець. Думала, що донька також буде художницею. Але з десяти років вона почала співати. У 1991-му на гастролях в Америці Тоня виступала для діаспори. Мабуть, буде камерною співачкою. Професійно займається музикою, закінчила музичну школу імені Лисенка, навчається у Київському національному університеті культури і мистецтв. Я щаслива, що так усе склалося. Дуже рада за своїх дітей, передала їм любов і повагу до свого, до пісні, синам – до жінки.
У 1999 році народна артистка Ніна Матвієнко стала бабусею: одразу після закінчення школи донька Антоніна вийшла заміж і в сімнадцять з половиною років народила дочку Уляну. Кажуть, що Ніна Матвієнко тоді жартувала: “Людоньки, я обабіла”.
«У житті усім завдячую мамі…»
– Хто Вам у житті найбільше допомагав?
– Тільки мама, – навіть не задумуючись відповідає пані Ніна. – У найважчі моменти завжди відчувала її підтримку, і цього ніколи не забуду. Я ніколи у мами нічого не просила, хоча вона через брата (він уже помер) передавала корзину, у якій була цибулька, картопелька, яйця, шматок сала, – згадуючи ці мамині передачі з рідного села, пані Ніна усміхається, її голос стає дзвінким і щасливим. – Курку – дуже рідко, я не хотіла, щоб мама зайвий раз трудилася. Курку мама передавала найменшій, Валі, і ми сестру за це називали жидівкою. Моя мама була розумною і грамотною жінкою, закінчила сім класів і курси вихователів у Києві. Вона багато читала, грала у виставах. Навіть не знаю, коли мама все встигала. Вона мала надзвичайну енергетику і легку руку. Садила капусту чи огірки – у неї росло і родило найкраще у селі. Це був Божий дар, але вона про це не знала. Найбільше розмов у мене було з мамою про її дитинство. Вона 1921 року народження. Наше село також зачепив голодомор. Тож мама вже з десяти років пішла на роботу в колгосп, і тільки завдяки цьому вдалося вижити: коли поверталася ввечері з роботи, приносила один буряк. Я старалася про все розпитати, але не все вона розповідала. Про київських родичів нічого так і не сказала, тільки повідомила: “Вони всі по Сибірах”. Знаю, що мій дід Ілля – киянин, його вислали в село, де він і одружився з моєю бабусею. Так що у нас не була така проста сільська родина. Мама померла у мене в хаті у Києві у 1991 році. Я була з нею до останньої хвилини…
– Напередодні проголошення незалежності Ви активно включилися у громадське життя. А останнім часом заявляєте, що стали аполітичною.
– У 1991 році я пішла з хору імені Верьовки. Їздила по селах і агітувала проти союзного договору. Я виходила одна на сцену і співала “Україно, рідна мати, йдем за тебе воювати...” Була впевненість, що наша держава стане незалежною і заможною... Якби були патріоти при владі, то було б зовсім інакше. А де вони? Їх по одному знищили. Тому у нас немає руху вперед. Головою ми ніби вже у Європі, а товстий зад не пускає. Побачила тупцювання на одному місці і страшну політичну корупцію, тому навіть не хочу у це вникати. Найбільше молюся, щоб Господь не залишив Україну. У нас може бути або голод, або війна, тепер настав страшний час для нашої держави, – з болем у голосі каже Ніна Матвієнко. – Ще у 2000-му я була в однієї жіночки на Чернігівщині. Вона тоді сказала: “У 2009 році буде велика криза і багато безробітних, можливий навіть голод” Але найгірше, що криза в самих людях. Багато керівників, прикриваючись кризою, фактично знищують своїх працівників, які належали їм душею і тілом. Не виплачують зарплату або зовсім звільняють. Тому треба, щоб люди були дружніші, тільки тоді вони зможуть себе захистити.
– У кожної людини своє мірило багатства. Ви вважаєте себе багатою людиною?
– Я багата тільки духом, у мене немає жодної копійки ні в якому банку. Живу тільки сьогоднішнім днем. Чоловік – директор музею Івана Гончара. Це дітище його батька. Покійний Іван Макарович почав збирати україніку давно, мандрував по всіх областях. Ми намагаємося продовжити його святу справу.
– Наша газета вийде напередодні 8 Березня. Що б Ви хотіли сказати нашим читачкам на свято?
– Якщо чоловіки згадують про жінку тільки на 8 Березня, то це кінець світу, – усміхнулася наша співрозмовниця. – Я хочу, щоб в української жінки свято було щодня. Шануйте кожен прожитий день і дякуйте Богові за нього.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Київ
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО