Москву проміняла на поліське село Добре
Аніта запрягає коня, хоч і виросла в Москві
Сербку Аніту назвали «московською хохлушкою»
Кажуть, долі не об’їдеш конем і не спрогнозуєш. Неспокійним було дитинство Аніти, яка народилася у селі Падіна поблизу Бєлграда (нині Сербія). Батько Міхал, щоб поліпшити добробут сім’ї, подався у Москву на заробітки. Згодом, як там обжився, забрав до себе дружину та двійко дітей. У Москві пішла Аніта до першого класу. Але через три роки, коли захворіла бабуся, мама повернулася з дітьми назад у Югославію. І дівчинці довелося вчитися заново читати та писати, уже по-югославськи. Та згодом шлюб батьків дав тріщину. Після їхнього розлучення діти, як зазвичай, залишилися з матір’ю. Проте просилися поїхати до тата, за яким дуже сумували. А як поїхали, то не захотіли повертатися. І знову Аніті довелося переучуватися, бо до шостого класу пішла у 357-му школу Москви, де мачусі – майору міліції Ніні Василівні – дали на сім’ю двокімнатну квартиру. Здібна дівчинка завдяки підтримці другої матері, педагога за фахом, легко опанувала мову і наздогнала шкільну програму. Переходила з класу в клас з похвальними грамотами. Ніна Василівна виховувала дітей у доброчинності і скромності. Працюючи у дитячій кімнаті міліції, ревно їх оберігала від поганого впливу вулиці, не дозволяла жодних дискотек чи гулянок, окрім шкільних вечорів. Тепер Аніта їй вдячна за строгість та науку. Адже саме вона прищепила дівчинці любов до Пушкіна і російської класики. А на канікули щоліта відправляла дітей до своїх батьків на Волинь, у мальовниче село Добре.
У селі Аніта ніколи не сумувала. Охоче полола бабусі Євдокії грядки і при нагоді йшла до лісу по гриби та ягоди. І навіть корову, якої боялася, згодом навчилася доїти.
А як перейшла до восьмого класу і з жовторотого горобчика почала формуватися у чорнобриву та рум’янощоку панночку, про яку кажуть “кров з молоком”, вже й сільські парубки стали на неї задивлятися. Не пройшов мимо і Юрій Дарчич: познайомився, пожартував і... закохався.
Анютине юне серце ладне було птахом вискочити з грудей, так шалено калатало. Те кохання, про яке досі читала у романах, прийшло і до неї. Молоді люди часто зустрічалися і дали один одному обітницю, що неодмінно одружаться. От тільки коли Аніта закінчить 9 класів і виповниться їй шістнадцять. А на кілька років старший за неї Юрій з повною відповідальністю готовий був взяти на свої плечі турботи про сім’ю, бо змалку ріс без батька і уже не один рік їздив на заробітки.
Село з цікавістю спостерігало за іноземкою. І переконавшись, що Аніта зовсім не столична фіфа, а дівчина скромна, чемна та не гордовита, селяни дуже полюбили її. Не раз затрачала годину на дорогу від дому до свекрушиної хати, бо хтось “перечепить” на вулиці задушевною розмовою. Особливо оцінили благородність приїжджої, коли вибачила сільським п’яницям: помилково її з чоловіком побили, а вона на їхнє прохання не написала в міліцію заяву.
– Я не хотіла виділятися серед сільських людей, – розсудливо міркує Аніта. – Мені було цікаво вивчати українську мову. Які милозвучні у ній слова: будь ласка, дякую, кохаю. Я не люблю слова люблю, а чарівне і загадкове “кохаю”. Обожнюю мелодійні українські пісні, як і мій татусь. Він часто любить наспівувати “Ой, у вишневому садочку” і мріє жити, коли вийде на пенсію, у Доброму.
Українською мовою Аніта оволоділа досконало і навіть з місцевим поліським діалектом, за що її назвали “московською хохлушкою”.
Для коханої обладнав у хаті ванну з душем
Аніта вперто стояла на своєму: виходжу за Юрка заміж! Жодні вмовляння і аргументи батьків, вчителів та однокласників не мали для неї резону. Вона повторювала своє: “Ми уже два роки дружимо, і не хочемо більше розлучатися”. І старший брат Ненад їх підтримав, сказавши, що тільки за Юру – доброго і на-дійного – віддасть свою сестру. Але щоб їх повінчали, молодятам довелося їхати по дозвіл до владики Ніфонта.
Весілля гуляли у золотому вересні 2007 року у Доброму. Подивитися на наречених зійшлося усе село. Обряд знімали на камеру. Молодята вирішили жити у Юрія. Тим паче, що бабуся Марта уступила улюбленому онуку та милій невісточці свою нову хату, у якій він вже до весілля зробив ремонт і навіть обладнав для коханої ванну з душем.
Аніта дуже легко зійшлася і зі свекрухою. Надія Адамівна каже: “Такої дитини не можна не полюбити. Та вона “мамає” до мене час-тіше, ніж мої рідні діти. Ми скрізь разом. Запрягає невістка Косю (так охрестила нашого Орлика) і їдемо до лісу по гриби чи ожину. Знаєте, я прожила на світі 50 літ, але ніколи не запрягала коня, а вона, міська, одразу навчилася. І борщ український вміє приготувати, як справжня господиня. Минулого літа сама закатала аж 150 літрів компоту на зиму. А як копали бульбу, то ніхто не міг за нею увігнатися.
– Чи не сумуєш за містом та подругами? – цікавлюся у молодиці.
– Ні, – каже Аніта. – Коли їздила на весілля до брата, то не могла діждатися, щоб скоріше повернутися у село. А подруги, як за-кінчать школу, обіцяють приїхати до мене у гості.
Зараз Аніта викреслює дні календаря, що висить над її ліжком. “Вже мало залишилося до приїзду Юри із заробітків. Тепер буде вдома ціле літо”, – похвалилася.
Радіє поверненню коханого у чеканні лелек майбутня мама. У червні їй народжувати. У червні їй виповниться вісімнадцять. У червні багато сімейних свят: день народження чоловіка, Анютиного тата і бабусі Марти. До чийого зробить Аніта подарунок – онука чи онучку?
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
