24-річна дівчина замінила п’ятьом дітям маму
Родина ПРИМАЧИКІВ. Вгадайте котрий тато?
Після народження четвертої дитини не могла ходити
У старенькій хаті Примачиків чисто і затишно. Зібралися всі дітки і з любов’ю та зі сльозами на очах розповідають про найріднішу для них людину.
– Наша мама дуже любила вашу газету, – розпочав нашу розмову найстарший, 17-річний Ігор. – Наші батьки обоє з Володимирецького району: тато із Сошників, мама із Сопачева. А познайомилися вони аж у Луганській області на “сезоні”. Мама працювала на буряках, а тато – на помідорах. Він тоді тільки з армії прийшов.
Вони побралися, і в 1991-му Віра народила Ігоря, через два роки – Віку, а в 1994-му – Володю. Оскільки власного житла сім’я не мала, то жили і в батьківській хаті з трьома Вікторовими братами в Сошниках, і на квартирах у Рафалівці та Кузнецовську.
У 1998 році після народження четвертої дитини, Тетяни, Віра Примачик не змогла встати на ноги. З пологового будинку жінку привезли на носилках. Сім’я тоді жила у Кузнецовську, Віктор працював покрівельником.
– Мама лежала на спині. Щоб погодувати немовля, її треба було садовити, – продовжує Ігор. – Вона не мала сил самостійно підвестися. Лікарі не могли зарадити цій біді. Але приїхали наші брати з церкви християн віри євангельської, помолилися всі разом за маму і сказали: “Залиш всі сумніви, вставай на ноги і йди.”І знаєте, сила віри та молитви допомогли їй, – хлопець витирає сльози. – Коли мама встала на ноги, то лікарі були вражені і називали це дивом. В однієї жіночки з Кузнецовська був такий же діагноз, і вона до цих пір на інвалідному візку.
Цікавлюся, яким чином сім’я потрапила в село Полиці?
– Виїжджали люди в Америку, і запропонували нам цю хату, – відповідає Ігор. – Хотіли за неї 200 доларів, а пізніше сказали, що взагалі ніяких грошей не треба. Ми тут живемо вісім років. Це старенька хата, яка потребує капітального ремонту, вже підлога прогнила, але слава Богу, що у нас є таке житло. Ми перебралися в Полиці, мама завагітніла. Всі були в шоці. Медики хотіли кесарів розтин робити, але мама сама народила 5 травня 2002 року нашого братика Діму.
Першого вересня 2008-го мама востаннє була у школі на святі, адже найменший, Дмитрик, пішов у перший клас, а найстарший, Ігор, – у випускний.
Життя без Віри
Жінка вже давно мала серйозні проблеми зі здоров’ям, хворіла на гіпертонію. Коли тиск зашкалював, то лягала в лікарню. Жила фактично на таблетках. Було кілька передінсультних станів. У вересні вона знову лежала в Рафалівці у лікарні.
– Я якраз мав їхати у санаторій. Маму напередодні виписали, – продовжує Ігор. – Вона встала раненько, допомогла мені зібрати речі, ми помолилися. І каже: “Синку, я не можу провести тебе в центр села. Мені ходити важко”. Останній раз мене поцілувала біля хвіртки, – Ігор замовк. – І з санаторію я вже приїхав на похорон... Коли мамі стало погано, мені подзвонили з дому і сказали: “Ігоре, вся надія тільки на Бога”. Я зачинявся у ванній і молився, – пригадує ті трагічні години син.
Після цих слів усі діти вже не могли стримати своїх сліз. А маленький Дмитрик закрив лице рученятами, пригорнувся до Оксани і став схлипувати. 12 жовтня Вірі Примачик мало виповнитися 45 років – десять днів не дожила. Другого жовтня їй стало погано. Збіглися сусіди, стали рятувати. Розповідають, що жінка ще потримала Діму за руку – ніби попрощалася. Завезли в лікарню, а через п’ять годин її не стало...
Всі діти дуже зворушливо і тепло говорили про свою сусідку, тьотю Зою Глівінську, яка не відходила від їхньої мами і стала для цієї сім’ї рідною людиною.
Після Віриної смерті у Полиці переїхала жити Оксана – найменша мамина сестра. Вона якраз розрахувалася з роботи у Кузнецовську і збиралася йти на іншу, але сталася така трагедія, хто ж допоможе цим сиротам?
– Я добре знаю, що таке залишитися без мами, сама в 15 років стала сиротою, – розповідає Оксана Анцибор. – Щоб заробити хоч якусь копійку, возила молоко на базар. А з шістнадцяти літ пішла працювати.
– Я дуже вдячний Оксані, що вона погодилася переїхати до нас. Не знаю, щоб ми без неї робили, – каже Ігор. – Вона і їсти готує, і хліб пече. Замінила нам маму.
Сім’я Примачиків живе на соціальну допомогу. Всі документи також оформляла Оксана. Перші кошти вони отримали у січні, тож три місяці до Нового року були найважчими. Але їх не залишили в біді. Пресвітер їхньої церкви постійно цікавиться, як живуть Примачики, чи мають хліб і до хліба. Допомагає їм і рідня з Ковеля. Ще влітку до них на роботу їздив Ігор. Заробив 1700 гривень і всі гроші привіз у сім’ю, адже вдома п’ятеро школярів. Тоді купили Дімі на перший дзвоник новий костюм і все необхідне у школу. Запитую, а що ж батько?
– Після маминої смерті він нам нічим не допоміг, – відповідає Ігор. – Останні двадцять днів навіть у хату не заходив. Каже, що ночує у Сошниках. Не цікавиться, як живуть його діти і чи мають що їсти. Віка навчається у Сарнах на швачку, і тато жодного разу навіть не запитав, за що вона їздить і чи має чим заплатити за квартиру. Ми мамині діти, а не батькові. Я радий, що ми пішли її шляхом. Мама щиро за нас всіх молилася. А ми молимося за нашого тата, хочемо, щоб він повернувся в сім’ю.
Діма, як найменший у цій родині, є загальним улюбленцем. Під час нашої розмови хлопчик тулився до Оксани. Він нам похвалився, що у нього є дві мамині фотографії, і він завжди їх носить із собою. Кажуть, що після її смерті хлопчина заявив: “Тепер на мене більше ніхто не скаже “синок”.
– А ще мені снилося, що я сирітка. І сам собі варю їсти, – додав Діма.
Діти розповідають, що їм сниться їхня мама молода, красива, гарно одягнена. Всі добре пам’ятають, що покійна Віра не нарікала на свого чоловіка, не скаржилася. Терпляче несла свій жіночий і материнський хрест. Вона казала про чоловіка “мій Вітя” і ніколи не нарікала, що він у неї поганий.
Ще одна цікава деталь. Під час нашої тривалої розмови дітки горнулися до Оксани, до іншої маминої сестри Люби, до сусідки тьоті Зої, але чомусь ніхто не підійшов до тата. Склалося враження, що він чужий у цій хаті.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
