«Коб знав, що тилько довго буду жити,то ще б женився…»

А народився він у селі Брониця Камінь-Каширського району на початку ХХ сторіччя. І в доброму гуморі зустрів ХХІ-ше. Щоправда, з роками втратив усі до єдиного зуби, і без тлумача важко з ним порозумітися. Але уважна невістка Катерина приходить дідові на виручку. Недарма так вихваляє її свекор перед людьми: “Та вона понімає мене завжди!” Катерина – дружина найменшого сина Володимира. З невісткою довгожителю дуже пощастило. Вона дбайливо доглядає старенького, ходить за ним, як за дитиною. І обіпраний дід, і нагодований вчасно.
– Ще нема нам з ним великої мороки, – каже привітна господиня. – Дід рано встає, помолиться, помиється, одягнеться і готовий розпочинати новий день.
Що ще досить справний сторічний ювіляр, у цьому не важко було переконатися, коли він вийшов, обпираючись на палицю, до нас у передпокій і готовий до розмови вмостився зручно у м’якому кріслі. Звик, що останніми днями їхнє обійстя відвідує багато гостей. Представники районної влади приїздили з гостинцями, щоб привітати шанованого жителя району зі 100-річним ювілеєм. Не обділила увагою і місцева влада. Отож і не сходить усмішка з дідового обличчя – тішиться увагою поважних людей.
Всього було на сторічній ниві життя Андрія Микитовича: і нужда-злидні, бо ріс сиротиною, і служба у польській армії, і мозолі та солоний піт. Але не на власній землиці-годувальниці трудився, бо її було обмаль. А заробляв майстровитий Андрій Чубарик на свою сім’ю столярним ремеслом. Як подейкують броницькі старожили, півсела дерев’яних будинків звели дідові невтомні руки. Двічі його сім’я була погорільцями, але майстер швидко вибудовував новий дім. І сельчани, закладаючи фундамент під власний будинок, йшли до нього за порадами. До восьмидесяти літ, доки жила його половинка Юстинія, дід ще шпортався тихенько по господарству. А як дружина померла, підупав від скорботи-туги, і менший син забрав батька до себе.
Жаль, що у діда вимова дефектна, незрозуміла, а то міг би багато що розповісти про своє життя-буття, адже пам’ять має хорошу. Пригадує, як взяли його у 44-му, уже в досить зрілому віці, батьком трьох дітей на фронт. Пригодився столярний талант, бо на фронті гостро постала потреба у майстрах, щоб зводити понтонні переправи. Адже гітлерівці, відступаючи, зривали за собою мости. І дід потрапив тоді аж у Литву. Але із фронту повернувся до сім’ї здоровим і неушкодженим, Бог милував. Проте воєнне лихоліття відібрало життя найстаршої доньки і сина. Потужило подружжя, погорювало і після фронтової розлуки народило ще двійко діток.
На прохання згадати молодість Андрій Микитович щиро засміявся беззубим ротом, а очі аж засвітилися. Проте розповідати не став, відмахнувся, мовляв, не до гульок було в молодості – чекала робота.
Після вимушеної паузи у розмові раптом видав: “Коб знав, що тилько довго буду жити, то ще б женився...”
Невістка та син охоче розповіли про дідове найбільше багатство – велику родину, у якій тримаються один за одного. А відтак, і дід не почувається самотнім. Мешкає ще у Брониці його молодший брат Зіновій, 1911 року народження. Має дід Андрій від трьох дітей 19 онуків, 37 правнуків і три праправнуки. Один з найменших нащадків, Вадимчик, крутиться і зараз біля подолу бабці Катерини. Він – велика потіха для прапрадіда Андрія.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•