Карпатська коляда заставила усвідомити свій гріх
Підпис відсутній
Дружина дивилась на його змарніле від горя обличчя. Від голубих озер-очей залишилась лише згадка. Вони втратили блиск, і здавалося, життя полишає їх. Микола все частіше хапався за серце, аж поки якось увечері його не забрала “швидка”. Після лікарні квартира стала йому ще похмурішою. Тоді Тетяна вирішила: чоловік неодмінно має поїхати в санаторій.
Розверзле провалля
Карпати зустріли його легким морозцем і першим справжнім у цьому році снігом. Книга долі розкрила перед ним Різдвяні свята в горах. Десь трубила оленячим рогом чоловіча коляда, від якої солодкий щем пронизував душу. Між тими карпатськими піснеспівами Микола відчував себе ніби в іншому світі, але так і не міг вигнати власну біду на царинку.
Коли одного разу повертався з процедур, помітив свого лікаря, а поряд з ним – жінку, яка міцно тримала за руку дівчинку. Її схилена набік голівка здалась наче знайомою, і чоловік напружив всі струни пам’яті, аби згадати, де міг з нею зустрічатися. Пришвидшив ходу, але жінка сіла в машину. Та м’яко покотилася по встеленому дрібнотті сніжинок на асфальті.
Наступного дня о тій же порі Микола, ніби запрограмований, поспішив на місце вчорашньої зустрічі. Але Олег Борисович (так звали лікаря) вже поїхав додому.
Третій день, як дві краплі води, був схожим на попередній. Микола намагався зрозуміти, чому його так зацікавила ця незнайома жінка, і не міг дати відповіді на це запитання. Лише через тиждень він помітив лікаря з дружиною та онучкою. Глуха злість на самого себе підштовхнула його впритул наблизитися до статечного подружжя. І перед ним ніби розверзлося давнє провалля спогадів. На Миколу дивилися сірі, як вранішній вересневий туман, Маріїні очі. Чоловік не відчував ні свого серця, ні голосу, ні ходи...
Занапастила дитину
Весна на Поліссі видалась пізньою. Здавалося, вона ніколи не розпочнеться. А попереду в Миколи були випускні екзамени в інституті. Йому, студенту-заочнику, навчання давалося важко. Вдень – робота, надвечір – домашні клопоти. А тільки затихав брязкіт цеберок по сільських дворах, Микола поспішав до Марії на побачення. Приїжджа лікарка, хоч і обділена вродою, зачарувала його м’яким характером та щирою душею. Хлопець ходив до неї не першу весну і по закінченню інституту навіть збирався одружитися з дівчиною. На заваді стояла лише мати, мовляв, у селі господиня потрібна, а Марія зранку до вечора тільки й знає, що свою дільничну лікарню. Сперечатися з матір’ю Микола не хотів, і вирішив почекати, поки все саме собою владнається.
Того вечора хлопець знову шмигнув повз в’їдливих сільських пліткарок, котрі лузали насіння на лавочці, і повернув на вулицю, де квартирувала Марія. Дівчина чекала його під яблунею, яка збиралась випускати до сонця перші ніжні листочки. Те, що Марія заплакана, швидше відчув, ніж помітив. На допитування довго не давала відповіді, а потім зізналася, що чекає дитину.
Миколі немов хто обручем голову стиснув. Того вечора він на побаченні довго не затримався. А через кілька днів, не попрощавшись з Марійкою, поїхав на сесію. Дипломованим спеціалістом у село Микола не повернувся. Хто зна, по яких світах його носило.
Незабаром поліську глибинку покинула й Марійка. Дитину вона занапастила. І лише через кілька років, приїхавши навідати господарів, у яких квартирувала, розповіла, що вийшла заміж за лікаря, має двох синів і мешкає з родиною на одному з карпатських курортів.
Микола на самоті не залишився. З дружиною йому явно поталанило. З дітьми теж. І катався б, як вареник у маслі, якби не захворів його онучок Юрасик, який згорів, ніби церковна свічка...
***
Микола стояв посеред вулиці, ніби остовпів, дивився на Марію, аж поки десь поруч не похопилася скрипкою жіноча коляда. Жінка щось сказала своєму чоловікові, взяла за руку онучку... Від автомобільних коліс по вовняному снігу залишилися дві темні смужки, як дві долі, які ніколи у світі більше не перетнуться.
Наталія ЛЕГКА
| Comments: |
