Хмельничанка Тетяна Ісламова – людина незвичайна, яка випромінює добро і щастя, в променях яких так і хочеться погрітися. Нам, зашарпаним безкінечними проблемами, важко зрозуміти, як у наш час у нашій країні ще можуть бути такі люди. А незвичайна сім’я тим, що сенс свого життя бачить у допомозі нужденним, чому і вчить своїх дітей. І не тому, що колись за це отримає якусь нагороду чи подяку. Просто по-іншому жити вона не вміє.
Ідею святкувань перейняли у Таїланді
Ось і свій день народження 21 травня провела не за святковим столом, а в будинку дитини для глухонімих, що в Новій Ушиці. Так само і її син Дмитро у свій день народження, 24 червня, відвідав родину Горенків, де мешкає троє інвалідів першої групи, і будинок інвалідів у Буйволівцях... Дочка Анна у серпні завітала у будинок маляти. А Віктор, глава сім’ї, 20 квітня, будучи іменинником, дарував продукцію плодово-консервного заводу у Скарженцях, який очолює, мешканцям села.
– Ми дуже любимо подорожувати, – розповідає Людмила, – а у всьому іншому дуже скромні, і запити у нас невеликі. Якось, поїхавши до Таїланду, були вражені тамтешніми звичаями. У них не вітають іменинників, не дарують їм подарунки, там іменинники самі дякують Богу за те, що живуть на цьому світі. І у свій день народження обов’язково влаштовують благодійні акції. Тому на вулицях Таїланду можна побачити дуже багато людей з величезними кошиками. То іменинники, які збирають пожертвування, потім докладають туди й свою чималу частку і віддають нужденним – в будинки пристарілих, дитячі притулки, монастирі. І ми намагаємося так робити, і свої дні народження, свята, проводимо у будинках пристарілих, сиротинцях. Перед Новим роком мої діти (Аня, студентка університету, і Діма, котрий недавно звільнився з лав армії) зібрали своїх друзів, купили подарунки і поїхали в будинок маляти. Коли прийшли, їх запитали: „Що, за вас треба десь голосувати?” А як діти раділи гостям, які не тільки привезли подарунки, а ще й цілий день з ними гралися!
Пані Людмила мріє об’єднати друзів та знайомих, які мають можливість допомагати нужденним. Бо, як вважає, фонди зазвичай не доходять до людей.
«Прикладом для мене були батьки»
Народилася Тетяна в Шепетівці. Її батько Іван Крученко, герой Радянського Союзу, кавалер трьох Орденів Слави, парламентер міста Гера в Німеччині, похований на алеї слави у Хмельницькому, з дитинства вчив її: „Треба ділитися і допомагати”.
– Нас у батьків було четверо, – розповідає Тетяна, – це ще мало, бо в сусідів – по шість-сім дітей. І всі вони дуже бідно жили, то ми їм носили варення, крупи, борошно – все, що у нас було. Адже мали такий приклад – мого батька! Працюючи начальником міського відділу з працевлаштування, він часто їздив у відрядження на БАМ, і всі зароблені гроші (а це 800-1000 карбованців, на той час – величезні гроші) роздавав людям. А сам приїжджав з порожніми руками. Повернеться, а мама: „Ну що, знову гроші роздав?” „Нічого, якось протягнемо, у нас є крупи, борошно”. Ми ж самі не так уже й багато жили. І що цікаво, всі гроші, які він давав людям, нам повертали, надсилали посилки, дякували. Допомагав і з житлом, бо тим, хто їхав на БАМ, його обіцяли, але не давали. То батько міг піти кудись попросити, а десь і стукнути кулаком. Коли він помер, стільки людей прийшло з ним попрощатися!
З чоловіком мені теж пощастило. Він – дуже хороша, чуйна людина, і не тому, що це мій чоловік. В минулому офіцер, нині він – директор консервного заводу в Скарженцях. Він дуже людяний, за що його обожнюють люди.
Коли наші діти ще навчалися у школі, я дізналася, що одна сімейна пара, колишні вчителі, дуже бідують. Чоловік сліпий, ще й лежачий, а його дружина мала лише 30 відсотків зору. Тому поки вони були живі, ходили разом з дітьми до них, допомагали їм продуктами, речами. А самі тоді працювали на радіозаводі, і великих статків не мали. У нас є багато знайомих, які вже зібрали невеличкий капітал, тому відійшли від людей. Але не варто цього робити, бо ми не знаємо, що з нами буде завтра.
Отож допомагають Ісламови усім: громадській організації жінок-інвалідів „Донна”, нужденним стареньким у селах, будинкам пристарілих, дитбудинкам...
„Хто подає, тому Бог дає”, – такий девіз Тетяниної матері, якій уже 83 роки і яка зараз живе разом з ними. Вона така ж весела й оптимістка, як і її дочка, й досі думає, кому б ще допомогти.
У 18 років Тетяна перенесла дуже важку хворобу і три роки не виходила з дому. Вона тоді собі сказала: „Якщо виживу, то буду любити це життя, кожну його хвилину”. Але, вважає жінка, не кожна людина має смертельно захворіти, щоб це зрозуміти. „Якби кожен хоч трохи поділився тим, що має, ми б жили набагато краще. У нас дуже багато хороших, щедрих людей, вони просто не знають, хто чекає їхньої допомоги просто зараз”.
Ліна ПОДІЛЬСЬКА,
Хмельницька область
Comments: |