Потоваришували коханка… з дружиною
Підпис відсутній
Очна ставка із «султаном»
– Жінка на тому кінці дроту назвалася Ольгою, – розповіла подруга Юля. – У голосі незнайомої жінки, як у салаті “Вінегрет”, змішалися всі емоції: і страх, і хвилювання, і цікавість.
– Роман – мій чоловік, одружені ми вже два роки, – чеканила вона слова. – Ви телефонували йому в обід, а він вам буквально півгодини тому. Хто ж ви?
І тут я чи не вперше у житті не знайшла, що відповісти. З’явилося відчуття, що мене, мов рибку, раптово висмикнули з мого життєдайного акваріуму і залишили помирати без води десь збоку. Нарешті спромоглася видихнути:
– Ну, якщо ви й справді його дружина, тоді я... напевно, коханка. Приємно познайомитися...
Глибоко в душі жевріла надія, що це якась помилка. Ще вчора було кохання і слова вірності на все життя, а сьогодні – великий пшик? Але за півгодини, як пазли у дитячій грі, ми склали докупи все, що знали про Романа. “Перетрусили” навіть гардероб, крок за кроком відтворили усі події життя за останній час і нарешті визнали: як же гарно він нас обох водив за носа! Бо ні Оля про мене, ні я про неї навіть і не здогадувалися.
***
О, звичайно ж, жінки зустрілися. Буквально у той же вечір. Хіба Київ від Житомира далеко знаходиться, коли саме зараз життя трьох людей вирішується? По-перше, їм дуже хотілося побачити одна одну, а по-друге, очна ставка з їхнім “султаном” мала потішити жіноче самолюбство.
Вони були, як кажуть люди, одного формату: худі та високі, чорняві та кароокі. При поганому освітленні і на рідних сестер потягнули б. Для сміливості випили кави з коньяком і пішли на роботу до Романа: саме чергував у кінотеатрі.
– Його викликала Оля. Щойно він вийшов, як підійшла я. Після фрази “Привіт, милий” у нашого Романа очі стали кругліші за консерви “Тюлька у томаті”, – зі сміхом згадувала Юля. – Але тільки на секунду. Далі він узяв себе в руки і видав сакраментальну фразу: “Це не те, про що ви подумали!”
* * *
Оля зустрілася з Романом, щойно школу закінчила. Він був на кілька років старший, носив оберемками квіти і закидав подарунками. На першу пропозицію одружитися відмовила: хо-тілося закінчити інститут, влаштуватися на роботу, а тоді і сім’ю створювати. Він сказав, що чекатиме до кінця життя. І чекав. Позитивний у всіх відношеннях: не п’є, не курить, на руках носить. Друга пропозиція руки і серця надійшла, щойно батьки подарували Олі однокімнатну квартиру. “Дурепою буду, як втрачу такого хорошого чоловіка”, – подумала тоді вона і пішла до ЗАГСу.
“Ну, що ти! Які можуть бути діти у такий важкий фінансовий час?!” – патетично вигукував Роман, щойно Оля заводила мову про нащадків. “Ти мені не довіряєш!” – роздратовано кричав, коли дружина хотіла взяти у руки його мобільний, і переселявся до матусі, як тільки вона запитувала: “Де ж твої зароблені на трьох роботах гроші?”
Перший серйозний скандал виник у них теж через гроші. У той вечір до них зайшла мати Романа і показала документи, за якими її син набрав купу кредитів на загальну суму десь під 60 тисяч гривень. В Олі очі на лоба полізли від здивування. Роман пояснив це тим, що хотів провернути якусь справу і прогорів… Оля посердилася-посердилася, і не тільки сама впряглася у ті кредити, а й долучила усю свою рідню: треба ж допомогти рідному чоловіку. Час від часу Роман їздив на невеличкі заробітки, а також раз на місяць провідував свою троюрідну сестру у Львові, двоюрідного племінника у Києві, друга дитинства у якійсь “тьмутаракані” (де навіть мобільний зв’язок не тягне) і нарешті дуже хворого другого чоловіка своєї покійної тітки, якому “пощастило” жити у такому населеному пункті, назву якого Оля так і не змогла запам’ятати.
Але навіть ці аж занадто численні родичі у житті Романа не дратували Олю так сильно, як його звичка говорити по телефону. По-перше, він часто носив його із собою навіть у туалет та ванну, а ще частіше відключав. А по-друге, Роман ніколи не міг спокійно сказати “алло”, мусив ховатися на балкон, йти в іншу кімнату, плигати за кущі, аби лишень ніхто не почув його розмови. Проте Олю контролював повністю: чого затрималася, де була, хто дзвонив і хто ховається під записом “Олексійович” у телефонній книжці?
«Коли Бог ділив інтуїцію, ми стояли у черзі за дурістю»
...Була неділя, Роман десь під обід заснув. Оля поряд читала книжку, коли почула, що дзвонить його телефон. Схопила. На екрані висвітився якийсь номер. Роман теж кинувся і миттєво видер трубку з рук: “Да. Да. Зайнятий. Передзвоню потім”, але навіть тієї короткочасної розмови вистачило, аби почути: говорив з жінкою!
– Хто дзвонив? – спокійно поцікавилася.
– Та ніхто, – буркнув знехотя. – З банку, по кредитах.
Через п’ять хвилин Олі таки пощастило тихенько виписати номер.
***
Роман і Юля їхали разом в одній маршрутці. Розговорилися, обмінялися номерами телефонів. І буквально через два дні він зателефонував. А ще через місяць таки зустрілися:
– Ти знаєш, що таке довіра? – весь час тоді перепитувала у Романа Юля, коли за кожним телефонним дзвінком він зникав з поля зору. – Чи, може, ти секретний агент ЦРУ?
“Мутний тип” – вирішила потім для себе і при першій-ліпшій можливості запропонувала Роману залишатися просто друзями.
Він цілий рік телефонував їй день у день. Запевняв про неземне кохання і мрію добитися її, незважаючи ні на що.
– І що далі? – запитувала. – Може, покинеш свою хорошу роботу, батьків, переїдеш до Житомира і почнеш життя з чистого аркуша?
– І покину, і переїду, – затято переконував.
І таки переконав. Юля махнула рукою, і вирішила спробувати ще раз. Роман почав часто приїжджати у гості, запрошувати на різноманітні екскурсії, познайомився з її батьками і помпезно запропонував одружитися. Юлині подружки повторювали, що кращого їй не знайти. Роман розсипався у клятвах і будував плани на майбутнє.
***
Виявилося, що Роман примудрявся крутитися між двома одразу. Найбільша порція брехні, певна річ, дісталася Юлі. Починаючи від кількості років і закінчуючи місцем роботи – все неправда.
– Ну, і де ж була твоя славнозвісна жіноча інтуїція, яку, по ідеї, повинні мати усі дружини? – зі сміхом запитувала потім Юля. – Він же два роки мав коханку!
– Ой, уяви не маю, де вона поділася, та інтуїція, – зітхнула Оля. – Певно, як Бог її роздавав, я стояла у черзі за дурістю. Ти, між іншим, теж зі мною була.
Навіщо чоловікові був потрібен ось такий-от дворічний спектакль розігрувати, вони й досі не зрозуміли. Можливо, у нього і були якісь почуття, хоча добряче деформовані. Коханка Юля послала “жениха” того ж вечора, коли розкрилася уся правда. Дружина Оля “плюнула і розтерла” одразу після Романового прохання повернути усі подарунки, які їй дарував...
***
Скільки часу минуло, – почала розмірковувати я, – а може, Оля його вже простила? Не знаєш?
– Ні, не простила, – запевнила мене Юля і додала: – Я з нею лише вчора по телефону говорила. А минулих вихідних ми зустрічалися, гуляли. Так що, можна сказати, ми тепер подружками стали.
Юлія САВІНА,
Житомирська область
| Comments: |
