Кухар, який вишиває ікони
41-річний Степан Горчук із села Софіївка Дубенського району за професією кухар. “Шефа” шкільної їдальні й вдома ніхто від плити не звільняє – старенький батько та прийомний син-школяр Степана не вельми із пательнями дружать. А більше й нема кому: у хаті вже давно суто чоловічий колектив. Проте за покликанням наш герой – майстер-вишивальник. Кожну вільну хвилину він використовує для того, щоб зробити кілька стібків хрестиком і створити ікону, скатертину чи рушник...Чепурна хата у Степана Ілліча немов квітне від тієї кількості вишитого різнобарв’я. Подушки та покривала, скатертини та рушники, ікони та картини, навіть тюль на вікнах, і той вишитий! Передивляючись такий-от, по суті, не зовсім чоловічий труд, звертаю увагу на два десятки подушок та перин, виставлених за українським звичаєм на ліжку у світлиці. Овва! Такому приданому позаздрила б будь-яка молодиця!
А Степан лиш усміхається, мовляв, нічого дивного. Займатися рукоділлям – для нього звична справа. Він може і на машинці щось прострочити: наволочки пошити, штани підрубити. З цієї хати й племінницю заміж видавав: довелося Степану не тільки жарити-парити на святковий стіл, а й рушники вишивати “На щастя, на долю”.
Він ріс між двома сестрами. Тож коли мати та дівчата схиляли голови над вишиванням, й собі заглядав через їхні плечі. Каже, що ніхто його цьому спеціально не вчив. Просто колись, ще у п’ятому класі, надумав підготувати на районну виставку свою вишиванку. Степанова річ сподобалася журі, і її визнали найкращою. З того часу і полюбив хлопець класти узори на полотні.
Степан навчався у Рівненському кооперативному училищі на кухаря, відслужив в армії і навіть побував на роботі у Вірменії.
– Після землетрусу у 1988 році я завербувався “добровільно-примусово” у Вірменію, – розказує Степан. – Їздив туди аж чотири рази. Ще встиг попрацювати офіціантом і шеф-кухарем у ресторані в місті. А коли з моєї рідної Білогородської школи пішла на пенсію завідувачка столової, зайняв це місце. Порядкую помаленьку: щодня годую молодші класи, старшим печу булочки. Вдома теж роботи вистачає, господарство тримаю, інакше на сміхотворну зарплатню, яку отримую, не прожити.
– Коли ж це встигаєте ще й вишиванками займатися? – цікавлюся у господаря.
Виявляється, вечорами і взимку. Майже все, що вишиває Степан, залишається у хаті.
– Я свої речі не продаю, – каже Степан. – Мені не подобається це. Я їх можу подарувати. Звичайно ж, розумію, що мені була б вигода, повернення за ті ж нитки, але ні. Останнім часом я захопився вишивкою ікон великого розміру. Над однією доводиться посидіти не менше півтора місяця. Вишивав хоругви у церкву, маю й свої “парадно-вихідні” сорочки, особливо люблю чорну вишиванку. В такій до церкви у неділю ходжу.
Степан неодружений, тож вдома йому доводиться виконувати ще й усю жіночу роботу. Тим паче, що він виховує і опікає свого племінника. У зв’язку з трагічними обставинами, які склалися у сім’ї сестри, хлопчик потрапив до нього ще у трирічному віці. Тепер Романко ходить у дев’ятий клас, а Степан вже думає, куди малого влаштувати після школи:
– Хоч і навчив племінника вишивати, та не тягне його до “жіночої” роботи. Кухарем бути чи у торгівлю податися – теж не вельми хоче. Оце останнім часом думаю, що варто було б Романові вивчитися на ветеринара, – сміється. – Бо як зловить де жабу, то миттю розбере її на «запчастини»!
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
