Спить із коханкою під весільними образами

«Я тільки його чекала»
Єдина донечка Ткачуків була неписаною красунею. Усюди, де тільки з’являлась Наталя – струнка, із персиковим личком та чорними, як галчине крило, бровенятами, чоловіки, мов соняшники за сонцем, повертали за нею голови. Та до всього була ще й розумницею: школу закінчувала з медаллю. Ткачукам усі пророчили зятя видного, щонайменше банкіра чи бізнесмена, а вона “втюрилася” з першого погляду у бравого дембеля, з яким позна-йомилася на весіллі.
Він видався їй саме тим омріяним принцом, на якого чекала. От тільки навколо нього увивалися дівчата. Стрункий, впевнений, бувалий у бувальцях Руслан вмів пудрити мізки прекрасній половині. Сипав анекдотами та жартами, почуваючись героєм у центрі їхньої уваги. Але чомусь тільки її одну запрошував кавалер до танцю. Хоча й був за неї, школярку, набагато старший. Його дужі руки наче відривали граціозну дівочу постать від землі і несли у швидкому вихорі мелодій. Усе пливло перед очима Наталі. Відчувала, що втрачає рівновагу і голову. Не так від випитого келиха шампанського, як від солодкого трунку, що наповнював усе тіло, заряджаючись імпульсивними посилами його біополя. Тремтячи, мов осика на вітрі, дівчина забула про все на світі. І слухала заворожено його любовний лепет, втрапляючи, як рибка, у вдало сплетені сіті флірту.
Після того весілля вони тривалий час не бачилися: Руслан поїхав на роботу до райцентру. А вона готувалася спершу до випускних, а згодом і до вступних екзаменів. З медаллю та ґрунтовними знаннями успішно потрапила до престижного вузу. Та навіть коли голова була забита наукою і засинала на годинку-дві, поверталось до неї, як марево, романтичне видиво – з’являвся уві сні Руслан і підхоплював на руки.
Так і сталося. Шаленіючи після тривалої розлуки від їхньої близькості, коханий скинув серпанок таємничості із найвищого земного блаженства... А наступного дня Русланові свати переступили поріг її дому. Єдину доньку Ткачуки видавали заміж  з усією помпезністю: гуляло усе село. Свекруха була дуже поступливою і запобігливою. “Якщо тобі, дитино, треба вчитися, ніхто не проти, – казала. – Здобувай собі диплом, а Руслан працює і буде тебе забезпечувати”.
Вона і вчилася. Не бігала по барах та дискотеках, а довго засиджувалася у читальних залах та бібліотеках. “Я жила, мов монашка, одного його чекала, – розпо-відала плачучи молодиця. – Не могла діждатися вихідного, на крилах летіла до коханого”.
Але якось холодно зустрів її Руслан останнього разу. “Може, ревнує, що я живу у студентському гуртожитку, де багато спокус і гарних молодих парубків?” – гадала собі. Отож оповивала його шию ще гарячіше тремтячими руками і палко цілувала спраглими вустами. Не помітила навіть неприємного холодку, з яким косився на неї чоловік, мов на навіжену.
Віддав зятеві штани  і машину
А тим часом зятьок із форсом роз’їжджав на новеньких тестевих “Жигулях”. Свого старенького “Москвича” заїздив до ручки, не ремонтуючи. Наталчин батько в усьому годив Руслану, як сину, дбаючи про благо єдиної доньки. Колись, як ще тільки посватався, запропонував дембелю, що не мав у що одягтися, бо з усього виріс, свої нову сорочку та штани. Тішився, що зять не погордував і узяв. Але не кохану дружиноньку забирав на авто зі студентського гуртожитку Руслан, а почав все частіше мотатися до Польщі, щоб підзаробити, або й зовсім десь пропадав. Наталі, звісно, не допомагав, і донька охоче брала гроші у щедрих батьків на вітаміни, відчувши, що носить у лоні первістка. Власної стипендії, хай навіть підвищеної, їй не вистачало.
Запідозрила чоловіка у зраді аж тоді, коли, вкотре набираючи номер його мобілки, почула холодну відповідь: “Абонент поза зоною досяжності. Передзвоніть пізніше”. Похололо на душі, але мусила взяти себе в руки, бо ж носила під грудьми нове життя. Сподівалася, що син (а відчувала, що це буде тільки син!) приведе чоловіка до тями. Бо не раз чула від інших, як прив’язує батька до сім’ї первісток. Та свого благовірного не могла знайти навіть тоді, коли стало їй зле. Чужі люди відвезли вагітну молодицю до лікарні, де відразу поклали її на збереження.
Все частіше доброзичливці доносили їй невеселі вісті: бачили Руслана з коханкою. Здається, вони працюють разом. Гонила геть від себе ці страшні новини, думала про малюка, що вже стукав ніжками. Та через часті стреси і пригнічення, які перенесла молода породілля, Ромчик народився кволеньким. Проте ані втіхи, ані вдячності за сина не прочитала Наталя у Русланових очах. Малого брав на руки знехотя, мов поліно. Та все ж таки надіялася, що прокинуться у нього батьківські почуття і обов’язок до своєї кровиночки. Пробувала якось залучити його до синової купелі, коли навідував їх у гуртожитку. Марно старалася – нічого не допомогло. Боже, невже крижане у нього серце? – жахалася. Одного разу, як потрапила до лікарні і викликала Руслана через посильного їх провідати, ще раз з гіркотою відчула, який далекий батько від них обох. Бо памперси і повзуночки, які привіз, були зовсім малі. Вона промовчала тоді, але коли одягла, то на тільці сина заприщило. І при нагоді вичитала чоловіку, що придбав, напевне, усе з гуманітарки, оброблене хімією.
Змія недовіри заповзала у її серце. Якось запитала чоловіка прямо: “То ти живеш уже з іншою жінкою? Спиш із нею під образами, якими нас у церкві вінчали?” Але чоловік нічого не спростовував і не заперечував, тільки почав прискіпуватись: “А хто тобі про це сказав?”
– Руслане, що мені робити? Давай усе забудемо, я переберуся жити до твоїх батьків і буде все добре! Адже у нас є син, і йому потрібен батько, – переборюючи біль і образу, звернулася лагідно до чоловіка.
– Ні, не треба, – почула холодну відповідь. – Я буду до дитини приїжджати.
А свекруха на її гіркі сльози відповіла: “А що ти собі думала? Він – мужчина. Ти вчишся, а йому потрібна жінка. Чоловікові треба годити...”
***
Було далеко за північ. Чи спала, чи марила, чи провалилася у невідомість, щоб забутися. Та раптом тишу розколов дитячий плач. Зірвалася, як ошпарена. А зі жмені посипалися на долівку таблетки. “Боже, прости за лихе, що надумала. Заради сина”, – благала Всевишнього.
Ярослава ОЛЕКСАНДРУК,
Рівненська область