Мати-одиначка взяла на виховання хлопців-підлітків
Галина Руднік із села Пашева першою у Демидівському районі наважилася створити прийомну сім’ю. На перший погляд, здається, нічого надзвичайного, адже в Україні вже багато подібних випадків. Але наша героїня таки виділяється з-поміж інших. Галина – мати-одиначка. І взяла вона одразу двох підлітків. Хоча насправді йшла по «маленького кароокого хлопчика», який їй постійно снився…
Купувала нову хату заради прийомних дітей
Галина Іванівна дуже довго відкладала нашу зустріч. Мовляв, не любить отієї популярності. Вона дуже метка у рухах і швидка у мові. І поки діти у школі, розказує про життєві сльози і радощі.
Галина Руднік родом з Володимирецького району, найстарша серед семи братів і сестер. Про особисте життя та появу дочки Каті говорити не хоче: вона мати-одиначка, і крапка. Ні слова про важку долю одинокої жінки чи якісь образи. За освітою вона геодезист-меліоратор, працювала, заробляла, дочку на ноги піднімала. Єдине, що турбувало – відсутність власного житла. Але якось дізналася про те, що у селі Набережне один старенький дідусь ладен був подарувати свою хатину тому, хто догляне його до смерті.
– Дід попався ще той фрукт, – сміється Галина, – проте ми з Катюшею його доглянули, як годиться. Роботи біля хати було непочатий край. Та я від радості, що маю нехай маленьке, але власне житло, засукала рукави і взялася приводити до ладу ту хатинку. Сама мурувала, сама добудовувала веранду: і рів копала, і фундамент заливала. Усе це доводилося робити або рано-вранці, або пізно ввечері. Ще ж на роботу ходила!
Певно, так би і залишилася Галина з дочкою у тій хатинці жити, якби одного дня не забігла до сусідки…
– Ще коли була вагітна Катюшею, пос-тійно снився сон, що у мене буде кароокий хлопчик. Народилася блакитноока дівчинка. Але того хлопчика зі сну я не могла забути. Якось пішла до сусідки і побачила там газету, а в ній заміточку про прийомні сім’ї. У душі усе аж перевернулося. Сусідці тоді нічого не сказала, просто попросила взяти газету додому почитати. І потім я тиждень день у день діставала той клаптик паперу і перечитувала.
Про свої плани взяти на виховання дитинку Галина поділилася з дочкою. Катя сприйняла ідею на «ура», тим більше, ще змалечку просила маму народити їй сестричку. На сімейній раді навіть вирішили брати братика і сестричку. Відтоді спокійне життя Галини закінчилося.
– Що я вже із документами намучилася, що наїздилася по всілякі дозволи і папери, – розповідає Галина Іванівна. – Проблем було дуже багато – я, як виявилося, була першою прийомною мамою у ра-йоні. Треба було і достойний заробіток мати, і нормальне житло. Тож я подумала, що мій дім у Набережному буде замалий для чотирьох осіб. Довелося продавати цей і підшуковувати інший, просто-ріший. Нова хата знайшлася аж у Пашевій, тож знову переїхали. Я нікому особливо не афішувала про свої наміри, а рідним й взагалі нічого не розповідала.
«Збрехав – на дискотеку не відпущу...»
Галина розказує, що з Рівненської служби у справах неповнолітніх їй підібрали сім пар дітей. Вона вибрала середнього віку – чотири-п’ятикласників. За старших навіть мови не було. І треба ж було такому трапитися: їхала знайомитися з одними дітьми, а «привезла» додому зовсім інших.
– Приїхала в інтернат. Поки роздивлялася, поки з персоналом розмовляла, у коридорі до мене підбіг один чорнявий кароокий хлопчик і з ходу: “А візьміть мене”. Запав в душу, щойно глянула. Це був Володя. Другого хлопчика мені нараяли самі мешканці притулку. Коли я в черговий раз приїхала оформляти документи на Володю, мене обступили діти і почали вмовляти взяти якогось хорошого Костика. Як я глянула на того Костю, а він – рівний зі мною! Я, правда, таки довго думала, бо ж ми планували брати дівчинку, та й значно меншу… Але коли і Володя почав впрошувати взяти його друга, здалася.
У новій сім’ї хлопці живуть вже півтора року. У кожного своя кімната, ідеальний порядок. Разом з Катюшею ходять у школу.
Запитую, як проходив період адаптації у всіх домочадців, і чую у відповідь, що дуже тяжко. Бо ж всі троє дітей увійшли якраз у той підлітковий вік, коли їх перестали водити за руку, натомість вони почали водити дорослих за ніс. Тепер вже стало легше. Якщо непорозуміння і виникають, то ненадовго.
– Як би там не було, вони у мене чудові, – вкотре повторює пані Галина. – 17-річний Костя мовчазний і спокійний, добре зарекомендував себе у школі, 15-річний Володя говіркий, але дуже добрий. 14-річна Катюша м’яка і любить маму. Хочеться всіх трьох виховати так, щоб вони стали найкращими, щоб у серці мали любов. Я, звичайно ж, їх контролюю, розказую, пояснюю, читаю “лекції”, ну, і сварю, коли є за що. Щоб не брехали, не наговорювали зайвого – інакше покараю. Наприклад, мобілки не куплю. Телевізор не дозволю дивитися. Не пущу на дискотеки і вечори у школі. Хлопцям втовкмачую, як правильно поводитися з дівчатами, особливо Костику, бо він найстарший: і про кохання, і про його плоди. Вчу їх порядності. Інколи ловлю себе на думці, що я, як майбутня свекруха, перебираю в думках знайомих дівчаток, ділю їх на хороших і поганих...
Тьотя Галя, як її називають хлопці, привчає дітей і до фізичної роботи. Дуже вже хоче, щоб вміли вони і льоха мурувати, і гіпс тягнути, і відкоси шпаклювати, і орати. Мовляв, аби потім, у самостійному житті, змогли заробляти якщо не розумом, то руками.
– Єдине, що дуже ображає – людський поговір, – зітхає Галина. – Тільки-но мої діти поселилися, як одразу почали рахувати гроші, які їм виділяє держава. В очі кажуть, що я гроші гребу. Нехай би самі побрали сиріт і подивилися, яка то відповідальність. Або й взагалі, такі нісенітниці верзуть, що мені соромно розказувати.
– Ви така приємна жінка, і дивує, що немає поруч сильного плеча.
– Мене вже не раз питали, чого я все сама і сама. Я вже хазяйную 13 років, навчилася все робити самотужки. А по-друге, так хочеться, щоб чоловік “не пив, не курив і квіти завжди носив” (сміється – авт.). Поки що такого не зустріла, а іншого не треба.
Мирослава КОСЬМІНА,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Галина РУДНІК
Усе сімейство в зборі
| Comments: |
