Бив березовим кийком по голові
Трапилася ця страшна пригода з ними на початку жовтня, незадовго до Покрови. Мешкають Андрусики в невеличкій хатині самі: двоє їхніх синів померли, мають, правда, ще дочку на Дніпропетровщині. Незважаючи на похилий вік, якось ще дають собі раду, а до тієї історії тримали в господарстві не лише корову, а й коня. У хатині дві кімнатки: в одній спить господар, а в другій, що служить їм одночасно за їдальню, а єдине віконце виходить на город, ночує господиня.
Того вечора вони, як завше, полягали рано, але обом не спалося. Раптом дід Дмитро почув, як у сусідній кімнаті дзенькнуло скло і щось гупнуло. «Чи не Ганна впала?» – подумав тривожно, адже в баби хворі ноги, з паличками ходить, то часом і з ліжка важко їй звестися. Дід устав і пішов подивитись. Увімкнув світло – й похолов: чоловік у масці лупцював бабу березовим кийком! Не встиг наляканий дід і слово мовити, як бандит огрів і його по голові. Потому ще і ще… Аж поки не збив з ніг. Проте дід підвівся і спробував утекти...
– На кухні він мене наздогнав, – розповідає Дмитро Макарович, – повалив на підлогу й почав душити. Та я відривав його руки від горла... Бачачи, що не може задушити, бандюга став пхати руку мені в рота. Але й так я не давався. Тоді він мене покинув, вийняв з кишені ножа і сказав: «Давайте гроші!» У нас було вдома три тисячі гривень – на похорон чи ще якусь халепу зібрали. Кажу бабі: «Віддай!» Вона, стікаючи кров’ю, якось дійшла до серванта, принесла. «Бери, – кажу бандюзі, – але не вбивай нас!» Він узяв гроші і ще й сам пішов шукати. Перерив усе і таки знайшов 300 гривень, які лежали в іншому місці. Думали, забере три тисячі, а нам ці залишаться. Де там... Наостанок бандит ще й поглузував, вилізаючи з хати через те саме вікно: а тепер, мовляв, можете викликати міліцію! «Що?» – перепитав я. «До сусіда йдіть! – засміявся з вікна. – У нього є телефон!»
– І Ви пішли?
– Ні. Позамотували рани рушниками, щоб не так кров лилася, та й сиділи до ранку. А як розвиднілося, я пішов шукати допомоги.
– А Ви, Ганно Семенівно, пам’ятаєте ту ніч?
– Авжеж. Лежу поночі, сну нема, коли бах – посипалася шибка і впав слоїчок з ложками, що стояв на підвіконні. Чую, хтось лізе у вікно. Я схопилася, сіла на ліжку. «О, Боже!» – крикнула, а воно давай мене бити. Темно, нічого не видно, кров ллється з розбитої брови... Тут дід встав, увімкнув світло, аж тоді побачила, хто мене бив: високий худорлявий чоловік у чорній масці-окулярах. Він кинувся бити діда, а я кричу. Кров же з мене юшить і юшить.
Студент – грабіжник
Новина про пограбування старих Андрусиків миттю облетіла невеличкі Березичі. Чи не все село зійшлося подивитися на скривавлених діда з бабою, аж доки їх не забрала в лікарню «швидка» і не приїхала міліція. І що приємно здивувало, правоохоронці зуміли вичислити й затримати злочинця буквально по гарячих слідах. Ним був місцевий неповнолітній юнак, студент одного з луцьких вузів. Пограбувавши Андрусиків, він уранці поїхав на заняття. У Луцьку його і «взяли» з тими грошима, бо ще не встиг витратити. Хоча й міг би, бо нібито мав пристрасть до гральних автоматів. Начебто на грабунок і пішов, щоб віддати борги.
Зі слів же Дмитра Макаровича, його кривдник виховувався, так би мовити, не в зовсім благополучній сім’ї. Один з його старших братів також відбуває покарання, а другий начебто переховується від правосуддя....
– Грабіжника видав його приятель, – додає Дмитро Макарович. – Коли міліція стала допитувати усіх підозрюваних, той зізнався, що студент увечері запропонував йому: «Ходімо до якоїсь бабки і візьмемо гроші!» Але він, мовляв, не захотів, і той пішов сам.
– Грабіжника засудили на чотири з половиною роки. Задоволені таким вироком?
– Ми сподівалися, що присудять більше.
– Не шкода було ще зовсім юного хлопця? Не простили йому?
– Ні. Він же хотів нас убити! Нехай би одразу вимагав гроші. Ми віддали б. Але ж ні. Так жорстоко побити – за що?
У лікарні Андрусики пробули два тижні.
Грабіжник же відбуває покарання, однак сподівається на Верховний Суд, до якого звернувся з клопотанням про пом’якшення вироку. У Андрусиків він навіть не попросив вибачення (як завше, ця неприємна місія лягла на плечі батьків), лише плакав, коли нарешті усвідомив, що накоїв і яке покарання доведеться понести.
Ігор Славич, Волинська область
Comments: |