Солдата півроку вважали дезертиром
Баба Катерина часто дивиться на фотографію сина
Прокрутив кіно і не вернувсь у казарму
Катерині ще змалку довелося сьорбнути ківш лиха, і то особливого – сирітського. Потім війна, розруха, праця в колгоспі, але що то, порівняно з найстрашнішою бідою матері, коли втрачає вона свою єдину дитину?!
Борис у них з чоловіком народився 1959 року. Більше дітей не мали, тож зайве говорити про батьківські почуття Марчуків до єдиного синочка. Нелегко було з ним розлучатися, коли виріс і настала пора хлопцеві виконати свій, як тоді модно було говорити, громадянський обов’язок – відслужити в армії. Та плач не плач, мамо, а сина віддай державі на два роки – і край. Не ти перша, не ти остання. Утім, не на війну ж виряджала – чого вже так ридати? “Через две весны, через две зимы отслужу, как надо, и вернусь!” – лунало тоді бадьоро з радіо і телевізорів, щоб висушити материні сльози і надихнути дівочі серця на чекання своїх солдатів. Але Борис Марчук до своєї першої армійської зими не дослужив…
Його призвали навесні 1978-го. Потрапив у Середню Азію. Позаяк на “гражданці” вчився на кіномеханіка, то й у війську його готували до цієї справи. Листи Борис писав додому часто, розповідав про нелегкі солдатські будні, ділився новинами, мріями. Похвалився в одному, що як тільки восени звільниться в запас їхній кіномеханік, займе його місце.
Настала й осінь. Але замість листа в Ромейки в оселю Марчуків прийшла з казахського степу телеграма: “Ваш син утік з армії”. Приголомшена мати наступного дня подалася з нею до Володимирця у військкомат, а там на неї з криком: “Ваш син дезертир!” У розпачі повернулася додому, не знаючи, що робити. Згодом в село приїхав дільничний з іншими міліціонерами.“То що, бабо, пише листи твій дезертир?” – почав глузувати, не знайшовши в хаті слідів, які вказували б, що батьки переховують утікача. “Еге, напише! – не стрималася Катерина й відрізала спересердя: – Якщо його забили такі, як ти!”
І все ж не хотілося вірити Марчукам, що їхнього сина нема вже серед живих. Написали вищому командуванню в Москву запит: “Де наш син? Куди його поділи?” У відповідь надходили скупі цидулки на кшталт: “Він прокрутив особовому складу кіно і в казарму не повернувся”. Назбирали цілу папку подібних відписок, а про сина нічого певного не могли сказати. Так цим усе, мабуть, і скінчилося б, якби навесні наступного року в тому військовому містечку, де служив Борис, не зник ще один солдат. Переполохане рецидивом начальство підняло всіх на вуха, шукаючи чергового “дезертира”. Шукачі перерили навіть сміттєзвалище, розташоване в степу, за півтора кілометра від міста. Там і знайшли тіло… Бориса Марчука, яке вбивці затягнули туди ще восени й закопали під сміттям.
Правда, знайшли згодом і другого “дезертира”, але вже в містечку, замурованого в каналізаційному колодязі. На щастя, живого, хоч і просидів нещасний хлопець у жахливій темниці двадцять два дні! Та, певне, народивсь у сорочці, бо зумів оклигати. І поїхали майже водночас дві поліщучки з одного району в Казахстан, але з різними місіями: одна – провідати сина, котрий одужував у шпиталі, а друга – щоб упізнати відкопане на звалищі тіло…
Хоронили сина двічі
Перед поїздкою зайшла Катерина у військкомат. “То де мій син заховався? В землі! Ви його туди заховали!” – сказала воєнкому все, що думала, не боялася, бо найстрашніше було попереду. Той схилив голову і мовчав. Видав, правда, документи на безплатний проїзд до місця Борисової служби.
Поїхала разом з чоловіком. У Чимкенті стали напитувати вказану в документах станцію, а її вже нема, кажуть, згоріла… Насилу дісталися до того засекреченого військового містечка. Переночували, а вранці їх повели в трупарню.
– Батька пускають, а мене не хочуть, – згадує баба Катерина. – Я стала плакати, кричати. Пустили… Бориса пізнали зразу, бо був майже весь цілий, тільки без носа і череп проломлений... Переночували другу ніч, а тим часом військові зробили труну, і вклали її в цинковий ящик. Везли поїздом, четверо солдатів супроводжували нас…
Похоронили Бориса в рідному селі. А через вісім місяців приїхав з району прокурор із військовим слідчим і попросили дозволу на ексгумацію тіла. Навіщо, баба Катерина вже не пам’ятає, але тоді дозволила відкопати. Тож мусила пережити ще один похорон.
– Ще важчий, ніж перший, – згадує плачучи вона. – Так було не по собі. А один лікар з району приїхав та все ходить за мною: “Дайте, бабо, я вам укола зроблю!” Не витримала, взяла штахетину та до нього: “Хочеш мене заспокоїти? То я тебе цею штахетиною зараз сама успокою!” Відступився від мене. А я не знаю, як витримала все те до кінця…
Убивцю Марчука таки знайшли. Ним виявився попередній кіномеханік, той самий, на місце якого став Борис і встиг прокрутити лише один фільм. Сам він убив “молодого”, або “духа” (як тоді називали солдатів першого року служби), чи допомогли інші “діди”, залишилося таємницею. Однак не була таємницею поширена в Радянській армії “дідівщина”, яка забрала чи скалічила життя не одній тисячі юнаків.
За смерть єдиного сина Катерина і Максим Марчуки отримали тоді по 22 рублі пенсії.
Микола Шмигін,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
