Почесне звання
Отець Володимир ШЕКЕЛЬ зі своїми доньками
Не смію розпитувати у нього про ту страшну біду, яка шість років тому у холодний грудневий день відібрала молоду дружину, матір п’яти дрібненьких дітей (“Вісник і Ко” писав про цю трагедію). В очах отця Володимира бачу незагоєний біль. Та вони вмить ясніють радістю, коли на церковне подвір’я, де бесідуємо, прибігають зі школи його доньки. Акуратненькі, чистенькі, з білосніжними бантами у розкішних косах. Татові доньки… Вони стали сенсом його життя, його надією. Довірливі оченята дівчаток втримали отця Володимира, коли він хотів зачинити себе від жорстокої дійсності у монастирській келії…
Допомогли люди, щиросердні доросинівці. Завдяки їм він залишився в селі, аби далі проповідувати слово Боже і ростити дітей. Отець Володимир став для них і татом, і мамою. Як важко іноді йому доводилося, один Бог знає. Та діти росли, щедро зігріті його теплом та ласкою. Минав час. Уже й найменшенька, Катруся, пішла до школи.
– Наш тато найкращий, – каже Люба. – Я довіряю йому усі свої таємниці. Талановитий. Був час, навіть писав вірші, я першою їх читала.
– Найдобріший, – додає Оля. – Я вдячна йому за те, що він у нас є.
– Лагідний, добрий, ніколи голосу не підвищить, зауважує Іра.
– В усьому нас підтримує, завжди дасть мудру пораду, – підсумовує Олена.
А Катя нічого не сказала, лише міцно притулилася до таткового плеча і взяла його за руку…
Та один “ганж” у отця Володимира, виявляється, є. Він навчив своїх дівчаток усякої роботи, а от пироги пекти ще не навчив. Щоправда, старшенька, семикласниця Люба, одразу ж пояснює, чому. Тому, що печі у них нема. А от торти на піст тато робить дуже смачні.
Дівчата вже йому добрі помічниці. Люба вміє корову видоїти, Оля вправно господарство порає, Іра з Оленкою куховарити люблять. Словом, білоручками не ростуть. Та, як каже отець Володимир, не хлібом єдиним живемо. Колись вони з матушкою вирішили, що обов’язково дадуть дітям музичну освіту. Тож двічі на тиждень він везе усіх своїх доньок в Рожищенську музичну школу, де їх навчають гри на піаніно, а Люба ще й скрипку опановує. Дівчинка мріє про консерваторію. Оля ж хоче бути медиком.
– А головне, – каже отець Володимир, – щоб виросли вони у мене хорошими людьми, з Богом у серці, з добром у душі. Хотів би бачити їх у майбутньому гарними господинями, добрими дружинами. Стараюся, щоб так було, а як буде – покаже час. Вони у мене так швидко і трішки передчасно дорослішають, стають самостійнішими. І знаєте, не проблема зварити їсти чи коси заплести, вони вже їх одна одній заплітають. Куди важче відповідати на їхні запитання, яких дедалі більше, пояснювати елементарні речі, котрі мама, звісно, пояснила б краще. Радий, що дівчата мої працьовиті і дружні.
Багато доброго почула про Володимира Шекеля як про батька і настоятеля храму в Доросинях. Сільський голова Василь Сліпець розповів, що отець Володимир був депутатом сільської ради минулого скликання, добре дбає про храм, де зроблено гарний ремонт. Відзначив порядність і духовність священика.
– Отець Володимир викладає у духовній семінарії. У селі його дуже шанують. У будь-якій ситуації вміє повестися, знає, що кому порадити, а для своїх дітей – чудовий приклад людяності, невичерпне джерело батьківської любові, – сказала секретар сільської ради Марія Ярощук.
...Він віддає дітям все краще, що має в душі, не нарікаючи на долю. А доньки, як маленькі сонечка, наповнюють теплом його зранене серце. Вони – разом. Адже він колись сказав: “Поки буду на ногах, нікому їх не віддам”.
Неоніла Остапчук,
Волинська область
| Comments: |
