Сестру і брата знайшла за океаном
Пенсіонерка Надія Шельман мешкає в селі Погулянка Любешівського району. Виросла без рідного батька, котрого ніколи не бачила, бо пішов на війну ще до її народження і не повернувся. Офіційного підтвердження про смерть не надійшло, проте хтось з однополчан переказав родині, що він загинув у нього на очах. Надіїна мати ще кілька років чекала чоловіка, але, не дочекавшись жодної звістки, знову вийшла заміж…
Допоміг Інтернет
Надія Дем’янівна давно вже поховала і вітчима, і матір, та доля принесла цій жінці не лише втрати. Великою і радісною несподіванкою завітала в її оселю звістка з-за океану: у США вона має сестру та брата!
Виявляється, її батько Дем’ян Іванович Ріпич тоді, в сорок четвертому, не загинув. Він потрапив у полон до німців, а коли війна скінчилася, не зміг, а чи не захотів (передбачаючи гірку долю, яку готував таким, як він, сталінський режим) повертатися в СРСР. І подався шукати щастя в Америку вже з другою дружиною, німкенею Люсею, та маленькою донечкою. Поселились у Каліфорнії – місті Сакраменто. Згодом народився в українсько-німецького подружжя і син. Дем’ян Ріпич працював на різних роботах, але зумів стягнутися й побудувати окремий котедж за містом, у якому і нині живе його сім’я.
Шукали ж родичів в Україні Дем’янові діти вже після його смерті. Якось в Інтернеті натрапили на прізвище Кінчак. З розповідей батька знали, що так звали його фронтового товариша-земляка. Розшукали того Кінчака, і виявилося, що це і є той самий односельчанин Павло. Він мешкав також в Америці, але на їхнє прохання написав у рідне село листа, у якому запитав про долю Ріпичевої рідні…
– А вісім років тому, – розповідає Надія Дем’янівна, – приходить якось дочка та й схвильовано каже: «Мамо! Оце щойно говорила по телефону з Америкою!» «Як з Америкою?» – дивуюся. «З вашою сестрою! Ерікою її звати. А ще є у вас брат – Анатолій. А батька вже нема, помер 1986 року». Але я все ще не вірила, аж доки не послала їм єдине батькове фото і у відповідь надійшло таке ж…
Сестра зі Штатів дивувалася нашій бідності
Та ще більшою радістю для Надії Шельман став приїзд сестри Еріки в Погулянку кілька років тому. Майже місяць гостювала на батьківщині свого батька американка. Дуже сподобалося їй на Поліссі, багато вражень отримала, а її українські родичі докладніше дізналися про заокеанську долю Дем’яна та про життя його другої сім’ї.
Еріка Ріпич добре володіє російською, адже дід її був росіянином, крім того, цю мову вчила в коледжі. А от української майже не розуміє. «А хіба батько ніколи не говорив рідною мовою?» – запитували в неї. «Говорив інколи, але ми з братом не знали навіть, що то за мова. Про Україну, а тим більше про першу свою родину, покинуту там, він нічого не розповідав нам. Але було помітно, особливо в останні роки життя, як сумував за минулим».
Еріка вже пенсіонерка, але ще працює у податковій інспекції. Цій роботі віддала близько тридцяти років. Вона захоплювалась і працьовитістю поліщуків. «Багато і тяжко працюють, однак дуже бідні, – казала. – Щось тут не так. Чи не у верховній владі причина вашої бідності?»
Не просто було їй, корінній міщанці, та ще й західного стилю життя, пристосовуватися до сільського побуту. Колись ще батько їй розповідав, що в селі туалетів у приміщеннях нема, тож люди ходять надвір – у спеціальні маленькі будки. Сміялася, не ймучи віри. А тут не тільки побачила ту «будку», а й сама в ній побувала.
– У селі головна вулиця – шосейка, – розповідає Надія Дем’янівна ще один випадок. – Ідемо по ній, а дорога встелена коров’ячими кізяками. Сестра запитує: «А що, прибиральна машина поламалася?» Як було їй пояснити, що ми про такі машини зроду-віку не чули?
Еріка вегетаріанка, то нам було проблемно її як слід пригостити. Виручали гриби, які тоді якраз добре росли в лісі. Вона їх вподобала. «В Америці, – каже, – вони всі штучні. Не той смак». А то якось пішов чоловік вкосити для худоби трави. Пішла і вона з ним. «Навчи!» – просить. Взяла косу, попробувала. «Ой, як важко!» Другого дня дає дочці 300 доларів: «Купіть косарку, щоб батько не робив такої важкої справи!»
Якось ішли з нею на цвинтар – на могилу вітчима. А тут якраз загорівся хлів неподалік. Еріка дуже налякалася пожежі. Але наступного дня сама пішла до погорільців і дала їм 40 доларів. Милосердна людина вона, дуже їй, усе казала, шкода наших людей, що так важко працюють.
Надія Шельман задоволена американською ріднею. З’явився місток через океан, який нарешті з’єднав душі кревняків. Шкода лише, що так довго чекали вони цієї події. Та чи є вина в мовчанці емігранта Дем’яна Ріпича, яка була, очевидно, вимушеною, аби чимось не зашкодити родичам? Адже більшовицька держава з підозрою ставилася до своїх громадян, котрі мали хоч якусь причетність до «загниваючого Заходу».
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
