611 смертей – ціна потонулого корабля «Новоросійськ»
Лінкор «Новоросійськ»
Як «Юлій Цезар» став «Новоросійськом»
53 роки тому у Севастополі сталася трагедія, про яку не писали радянські газети. Ця подія була величезною державною таємницею – вибухнув і затонув лінійний корабель “Новоросійськ”. Тоді загинуло 611 людей. Цей випадок досі вважається однією з таємниць двадцятого століття. Досі немає однозначної відповіді, чому у мирний час загинув один з найбільших кораблів радянського військово-морського флоту.
Лінійний корабель “Юлій Цезар” був спущений на воду у 1911 році й увійшов до складу військово-морського флоту Італії. Його довжина – 186 метрів, ширина – 28 метрів, водотоннажність – 23 тисячі тонн. Брав участь у Першій світовій війні. У 1934-1937 роках пройшов модернізацію. Воював у роки Другої світової війни.
Переможці поділили флот переможених. І на кораблі, який перейменували на “Новоросійськ”, підняли радянський військово-морський прапор. Восени 1955 року після чергового ремонту лінкор почав виходити в море. 28 жовтня близько 17-ї години він повернувся назад у севастопольську бухту.
Екіпаж корабля складався з 1542 людей, з них 68 офіцерів, 243 старшини і 1231 матрос. Напередодні увечері на лінкор прибуло 200 новобранців.
Потужний вибух пролунав 29 жовтня о першій годині 30 хвилин. Його зафіксували всі кораблі, які знаходилися у Севастопольській бухті, і всі геофізичні станції Криму. Від вибуху на «Новоросійську» з ладу вийшов генератор, не працювало й аварійне освітлення. У темряві важко було розібратися, що ж відбулося. Носова частина судна, отримавши величезну пробоїну, наповнювалася водою й стала швидко занурюватися в море.
Лінкор «Новоросійськ»
Потужний вибух буквально наскрізь пробив багатоповерховий броньований корпус лінкора — від днища до верхньої палуби. І найбільший удар прийшовся якраз на ту частину, де розташовані носові кубрики на кількох палубах-поверхах, де ночували сотні матросів. Через півгодини на лінкор прибув командувач Чорноморського флоту віце-адмірал Віктор Пархоменко та інші воєначальники. Через якийсь час на борту вже було сім адміралів, 28 старших і 40 молодших офіцерів, але ніхто на себе загальне керівництво боротьбою за спасіння корабля не взяв.
Матроси кинулися виносити поранених. Інші взялися зупиняти воду, однак через пробоїну в днищі площею майже 150 квадратних метрів вона невпинно поступала в лінкор.
На верхній палубі у кормовій частині корабля зібралися 900 матросів і старшин, які не були задіяні у рятувальних роботах. Люди були вишикувані на палубі у 5-6 шеренг. На жаль, ніяких заходів щодо евакуації особового складу з корабля вжито не було. Коли крен зріс настільки, що стояти на палубі було вже важко, й тоді жоден моряк не стрибнув за борт без наказу. Команди одягти рятувальні жилети теж ніхто не дав. Тільки тоді, коли корабель почав різко валитися на борт і люди стали зриватися та сипатися у воду, хтось крикнув: “Стрибайте в море!” Але було вже пізно.
О 4-й годині 15 хвилин лінкор ліг на лівий борт і різко перекинувся кілем догори. Кілька сотень матросів, які попадали у воду і опинилися під величезним корпусом корабля, потонули одразу. А деякі з них виявилися живцем замурованими в металевих відсіках лінкора. Ті, кому пощастило потім вилізти на днище, довго чули знизу відчайдушний стук приречених матросів, які співали знаменитий «Варяг». Рятівники одного із суден зуміли зробити отвір в кормі корабля й витягти звідти семеро моряків. Водолази із запасними дихальними апаратами встигли врятувати з відсіків ще двох посивілих матросів.
«Загинув смертю хоробрих, виконуючи свій обов’язок»
На Чорноморський флот Миколу Демчука призвали у 1951 році, коли він навчався в Житомирському сільськогосподарському технікумі. Тоді служили п’ять років. Після навчального підрозділу матрос потрапив на крейсер “Кутузов”.
– Від вибуху здригнувся весь Севастополь. Людей би врятувалося значно більше, – наголошує Микола Іванович, – але був наказ у першу чергу рятувати лінкор. З нашого крейсера “Кутузов” відправили 70 осіб, в тому числі й мене, аварійно-рятувальної команди, і ми відкачували воду, але ця робота була марною, тому що утворилася величезна пробоїна.
Найцікавіше, що відразу після трагедії в село Озеро прийшла похоронка: “Матрос Микола Демчук загинув смертю хоробрих, виконуючи свій військовий обов’язок”, і прислали гроші – три тисячі рублів компенсації за смерть сина. Видно, саме стільки коштувало життя моряка. Трохи пізніше Микола прислав лист і повідомив, що живий, тільки служить на іншому кораблі, хоча вдома його вже оплакували. Чому так сталося, Микола Іванович досі не може зрозуміти. Факт загибелі лінкора “Новоросійськ” у Радянському Союзі був суворою державною таємницею. Тому ніхто у військкоматі не цікавився, коли Демчук повернувся зі служби. Та й він нікому не зізнавався, де служив і що бачив, адже давав підписку про нерозголошення військової таємниці. Після служби на флоті Микола Демчук закінчив курси трактористів і працював у місцевому колгоспі механізатором. У нього двоє синів, четверо онуків і правнучка. Микола Іванович нині церковний староста Свято-Покровського храму.
Про екіпаж ніхто не думав
Для з’ясування причин загибелі лінкора була створена урядова комісія. Називали різні причини вибуху. У доповіді цієї комісії 17 листопада 1955 року сказано: “Ймовірна причина загибелі лінкора “Новоросійськ” – вибух під днищем корабля в носовій частині німецької донної міни. Не виключається і диверсія”.Тоді ходили чутки, що це італійські диверсанти його підірвали. Мовляв, Італія ніяк не хотіла змиритися з втратою одного з найбільших своїх кораблів.
Спеціальна урядова комісія належно оцінила дії в екстремальній ситуації флотських начальників. Адже експерти вважали, що «Новоросійськ», який після вибуху був на плаву ще майже три години, можна було врятувати. А ставлення до екіпажу взагалі вражає своїм цинізмом і дикістю. Адже керівники флоту тоді відмовилися від попереднього рішення зняти з корабля всіх матросів, не задіяних в аварійних роботах.
Севастополь, звісно, в ті дні переживав справжній шок. Адже, зважаючи на засекреченість трагедії, справжню цифру загиблих ніхто не називав. Перші похорони 42 моряків відбулися вже 31 жовтня на Цвинтарі комунарів у центрі міста. Вцілілих членів екіпажу “Новоросійська” привели туди строєм. Жителів міста теж прийшло дуже багато, але їх на цвинтар не пускали – його оточили двома рядами моряків. У наступні дні великими і малими партіями людей ховали на Братському цвинтарі. За спогадами очевидців, по вулиці Великій Морській партіями, по 20 трун, рухалися похоронні процесії. Проводжати моряків в останню путь і оплакувати їх доручили комсомолкам з міськвиконкому та інших комсомольських організацій. Всім їм видали чорні хустки та косинки. А вже згодом ховати матросів стали вночі. Везли труни вантажівками. Потім масові похорони взагалі припинилися. Ховали загиблих зде-більшого поодинці, оскільки хвилі з бухти час від часу виносили на берег понівечені трупи матросів.
Перша публікація про цю трагедію з’явилася вже в часи перебудови, у 1988 році, в партійній газеті “Правда”. Але до цього часу остаточно не встановлено, чому загинув лінкор “Новоросійськ”.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
