48-річна… прабабуся

Підпис відсутній

***
Господи, скільки ж літ минуло відтоді, як пролунав наш останній дзвінок? Тридцять! Рахувала, й самій не вірилося. Подумки уявляла, як хто змінився за цей час, міркувала, у кого як могла скластися доля, бо ж листування з друзями давно обірвалося. Чи зберегла Оксана свої пишні коси? Чи Ігор таки зійшовся з Ілоною (знала про їхній бурхливий роман й що після школи вони через дурницю розбіглися, постворювали свої сім’ї, а потім продовжували таємно зустрічатися)? Чи став Володя хірургом, а кирпата Віта – театральною актрисою?
Розглядала пожовклу віньєтку й згадувала шкільні роки. У пам’яті зринали картинки з дитинства і юності. Сувора перша вчителька Наталія Вікторівна, Васька з паралельного класу, який постійно дражнив шкапою, вічно набундючена математичка. І перший трепетний поцілунок із Сергієм. Якби мама знала, коли це було! Мені тоді заледве п’ятнадцять виповнилося (вона ж до самісінького випускного читала мені нотації про цнотливу поведінку). А я вже у восьмому була закохана по самі вуха й мліла від кожного погляду Сергія. Скільки я виплакала, дізнавшись, що він то мене додому проводжав, то мою однокласницю Леську. Я тоді не розуміла, що він у цій «фіфочці» знайшов. Леся була маленького зросту, худенька й дуже вередлива. Але хлопцями й справді вміла вертіти. Той їй портфеля додому ніс, інший книги з бібліотеки сунув, третій цукерками імпортними пригощав, що було великою рідкістю на той час. І Сергієві забаламутила голову (чи він їй?)...
А після новорічних свят Леська до школи почала рідко приходити. Пам’ятаю, керівничка викликала її маму й довго з нею розмовляла на коридорі. Я тоді чергувала (саме підлогу мила у класі), й мимоволі крізь прочинені двері вловила кілька фраз, з яких зрозуміла: Леся вагітна. Мова йшла про те, аби не роздувати цю делікатну тему на всю школу, списати відсутність учениці на переїзд в іншу область на постійне проживання.
І справді, восьмий клас Леся так і не закінчила – поїхала жити до бабусі у село на Рівненщині. А через кілька місяців до нас, однокласників, долетіла новина – у неї народилася дівчинка. Хто був батьком тієї дитини, не допитувалася – серце підказувало, що Сергій. Тим більше, він теж десь у цей же час з нашої школи пішов. Не знала тоді, як помилялася...
***
Чоловік відпустив мене на Волинь без зайвих розпитувань: треба – значить, треба. І квиток на поїзд купив, і сукню вечірню вибрав, щоб виглядала “на рівні”.
Станція “Луцьк”. Серце калатало – давно тут не була. А місто змінилося, відзначила про себе, стало чепурнішим.
До вечірки ще залишалося кілька годин. Кожна хвилина чомусь так довго тягнулася. Вже й у парку прогулялася, й по магазинах пройшлася, і зачіску зробила, і квіти вчителям купила, а до зустрічі залишалося ще майже сорок хвилин. Тож пішла до школи раніше.
Там ще не було метушні. В актовому залі була тільки якась жінка з дитиною на руках. Дівчинка все ніяк не могла всидіти на одному місці, і незнайомці доводилося бігати за дитям туди-сюди. Я одразу подумала, що ці двоє випадково тут опинилися, можливо, чекали когось з учителів. Але пригледілася й впізнала у ній... Лесю! Така ж худенька, як і була, у коротенькій спідниці, на високих підборах. Але ж мале дитя чиє? Невже її?
– Привіт, Лесюнь, а ти майже не змінилася, – привіталася я. – Це доня твоя чи вже онука?
Леся усміхнулася.
– Не повіриш, це моя правнучка.
Мені одразу наче мову відняло. Леся помітила мій здивований погляд, й защебетала про своє життя. Про те, як із Сергієм зустрічалася, як “залетіла” від Васьки з паралельного класу (того, що постійно смикав дівчат за коси й мене називав шкапою), як мати змусила виїхати з міста, аби не ганьбила родину, бо ж школяр й не думав одружуватися. Як самій доводилося підіймати на ноги доньку – працювати на кількох роботах, аби вибратися із села до міста, влаштовувати доньку у садок, потім у школу. Мабуть, тому десь у вихованні й упустила важливий момент – її Марійка ще школяркою теж завагітніла, повторивши мамину долю. Не била, не кричала, не виганяла з хати, як це колись зробили її батьки, а пригорнула, пошкодувала і... попросила вибачення.
Ростити онуку Лесі було вже легше. Більше намагалася бути біля неї, роботу (працювала швачкою) старалася брати додому – благо, на фабриці поставилися до такої ситуації з розумінням. А Марійку змусила закінчити школу й вступити в училище, аби донька хоч якусь освіту мала. Дівчина вивчилася на кулінара й влаштувалася на роботу у кафе. Там закрутила роман з якимось клієнтом, вийшла заміж.
– Словом, переїхала до нього у квартиру, забрала до себе малу, згодом народила ще й сина. Добре живуть, я за них радію, – зал у школі уже був майже повний, заграла музика, і Леся старалася швидше розповісти свою історію. Тим більше, кожен її смикав, бо ж давно її у Луцьку не бачили.
 – І знаєш, що внучка мала втнула? – все не вгавала Леся. – Оце минулого року завагітніла від якогось парубка зі школи. Просто ніби фатум якийсь – теж народила у шістнадцять...
Я слухала її сповідь і дивувалася – Леся, попри постійну метушню, не втратила життєрадісності й оптимізму. Вона все щебетала й щебетала, що мені якось й не випадало її перебивати своїми розповідями. Бо ж що у мене в житті відбулося такого цікавого?
– А ти що, заміж так і не вийшла? – таки не втрималася я від запитання.
– Чому ж ні? Маю чоловіка Франко. Я ж років вісім тому поїхала в Італію на заробітки й познайомилася там зі своїм судженим, сином хазяйки. Ох, і потріпала вона мені нерви! Та трималася за роботу, бо ж треба було своїм в Україні грошима допомагати. А Франко, видно, одразу до мене  пригледівся (а може, просто пожалів?), бо й собі почав просити – то те йому зроби, то інше. Правда, за додаткову оплату. Я не відмовлялася, бо рахувала кожну копійку. А десь через рік він прямо сказав, що хоче мене бачити своєю дружиною.  Синові нашому вже майже шість. А в тебе ж що нового? Як життя склалося?
– У мене? Та ніби нічого особливого – робота, сім’я, діти. Внуків хочеться... Та син одружуватися не поспішає.
***
Увесь вечір тільки й мови було про Лесю та її життя. Всі біля неї юрмилися – й однокласники, і вчителі... Їхала додому, й ловила себе на думці, що так і не дізналася, чи склалося в Ігоря з Ілоною, як Володя й всі інші однокласники. Гостина, танці, ніч – якось вже й не до того було. Добре, що перед тим, як вирушити у готель, записала номери телефонів кількох шкільних друзів. Дорогою все про всіх і розпитала. А то ж чоловікові б і не було що розповісти...
Світлана РІДНА,
Волинська область

• Нравится
•