Як «Сталін» став «Партизаном»
Коли ми були в селі Бережки Дубровицького району, місцеві жителі попросили: “Напишіть про нашого колишнього голову колгоспу Леоніда Степановича Дячука. Він стільки добра для людей і для села зробив. Тридцять два роки очолював колгосп “Прогрес”. А як Леонід Степанович пішов на пенсію, розпочався регрес і розвал”.
Коли закінчилася війна, Леоніду Дячуку було тринадцять років. Батько не повернувся з фронту, і на плечі найстаршого з чотирьох дітей, Леоніда, лягли всі дорослі клопоти. І орав, і сіяв, ще й в школу ходив та добре вчився. У 1949-му сімнадцятирічний випускник влаштувався на роботу у райфінвідділ фінагентом, а через місяць кмітливого хлопчину призначили інспектором. Після трирічної служби в армії він став старшим податковим інспектором. Навіть закінчив спеціальні курси при міністерстві фінансів. Молодого спеціаліста взяли на роботу інструктором райкому партії. Через кілька місяців його викликав перший секретар і сказав: “Ми вирішили тебе направити головою в колгосп імені Сталіна”.
– А гіршого господарства в нас не було, – пригадує Леонід Степанович. – Це село Сварицевичі Дубровицького району. Привезли мене на збори. Хоч мені і виповнилося 24 роки, але на вигляд був дуже молоденький. Поприходили поважні дядьки в кожухах. І чую-вони між собою діляться враженнями: “Всяких до нас уже привозили, але дітей ще не було”.
Найперше, з чого розпочав молодий голова колгоспу, це збудував бані, щоб люди могли після робочого дня нормально помитися.
– Головував я там п’ять років, – продовжує мій співрозмовник. – Хвалитися не хочу, але багато було зроблено. Коли розвінчали культ Сталіна, то телефонує перший секретар райкому: “Треба міняти шапку”. Думаю: “У мене шапка непогана, для чого її міняти?” А він пояснив: “Треба перейменувати колгосп”. Я запропонував: “Нехай буде “Червоний партизан”. А секретар каже: “Слово “червоний” заберемо, буде просто “Партизан”. На всі часи”. Тільки подумайте, який був далекоглядний чоловік, – усміхається Леонід Степанович. – І нині це господарство так називається.
Згодом було навчання у партійній школі. Але не дали закінчити. Через два з половиною роки обком партії направив Леоніда Дячука в село Бережки. 32 роки, з 1965-го до 1997-го, очолював він “Прогрес”.
– Такий колгосп був зачуханий, – пригадує голова. – Тільки кредитів два мільйони, які потрібно було віддавати. На тракторній бригаді – землянка. Зайшов на ферму: корівники, накриті соломою, течуть, а я у черевиках. Кажу дояркам: “Нічого, дівчата, настане час, будемо в туфлях ходити”. Вони не вірили, сміялися з мене. Але зробили все: тваринницькі комплекси, овочесховище, картоплесховище.
Збудували нову тракторну бригаду, майстерні, проклали водопровід. Тут часто проводили районні семінари. Колгосп “Прогрес” був одним з найкращих у Дубровицькому районі.
– Наше невеличке господарство продавало 850 тонн картоплі, 500 тонн цукрового буряка, 80 тонн льоноволокна, 90 тонн овочів, 1100 тонн молока, 250 тонн м’яса. Ще кожен рік здавали півтори тонни меду, – голова добре пам’ятає всі показники.
Не забарилося і визнання на всесоюзному рівні. Голову поліського колгоспу нагородили орденами Трудового Червоного Прапора і Леніна. Ще одне досягнення Леоніда Степановича – будівництво дамби. Щороку річка Случ затоплювала величезний луг.
– Я тисячу гектарів землі відвоював. Тільки дощі підуть, то все плаває. Щоб збудувати дамбу, потрібно було знайти великі кошти. Де їх взяти? Але в житті іноді цікаво виходить. Недаремно кажуть, не було б щастя, так нещастя допомогло.
Леонід Дячук досить серйозно захворів і лежав в інституті кардіології імені Миколи Стражеско. В одній палаті з ним був головний редактор науково-популярного журналу “Наука і суспільство”. Заклопотаний голова розповів про свою найболючішу проблему – затоплення земель. Щоб збудувати польдер та насосну станцію, потрібно було понад мільйон карбованців. За тими цінами – величезні гроші. Впливовий редактор допоміг своєму лікарняному сусідові потрапити на прийом у міністерство меліорації. А звичайна медсестра в санаторії “Пуща-Водиця” познайомила Леоніда Степановича із заступником міністра. Телефонний дзвінок у Рівне вирішив цю проблему.
– А яка насосна станція була... – розхвилювався мій співрозмовник. – Тепер немає нічого. Навіщо було все розвалювати? Скільки людських сил та здоров’я вкладено.
Відчувається, як Леонідові Степановичу боляче дивитися на занепад рідного колгоспу:
– До нас приїхали якісь бізнесмени і викупили всі майнові паї. Значить, планують щось робити. Від трьох комплексів нічого не залишилося. Ні дверей, ні вікон. Склад міндобрив розвалили, і тракторну бригаду також. Суцільна руїна. Зайшов на бойню – все поломане, потрощене, вода тече, і ніхто не перекриє. У мене немає слів... Земля облогує, а у свій час ми ще освоїли 400 гектарів торфяника. Яка там морква і картопля родила! Все заросло чортополохом і нікому вже не потрібне. Це ж скільки людської праці вкладено. Я вірю, що наші керівники таки дійдуть до розуму, підтримають село. Не повинна пустувати земля.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
| Comments: |
