Семилітня дівчинка бачить… руками

Це зараз вони змирилися з діагнозом і продовжують далі жити. А тоді... Багато запитань виникало, було боляче дивитися на страждання маленької Марійки. Однак Раїса та Володимир Зинюки із села Запілля Ратнівського району на Волині доклали всіх зусиль, щоб поставити найстаршу дитину на ноги, виходити її. І незважаючи на те, що дівчинка втратила обидва ока, дати їй освіту.

На лікування в Одесу їздили роками
 Раїса та Володимир познайомилися в Мильцях Старовижівського району на Волині, куди молодий вчитель прийшов на роботу. Одружилися. Дочекалися народження дівчинки. Все було добре, про біду навіть ніхто не думав.
– Однак коли Марійці виповнився рік, ми почали помічати, що в неї ліве очко не таке, як праве. Тобто якось не так ним бачить. Почалися обстеження. Діагноз нас ошелешив: ретинопластома, тобто злоякісна пухлина лівого ока. Нас направили в Одесу. Спочатку вирізали ліве око, праве – лікували. Згодом сказали, що вражене й друге око. У чотири роки Марійці видалили й друге,  –  розповідає Раїса Олексіївна. – Якби якась була рання діагностика, то, можливо, можна було б врятувати хоч одне очко, а так... Наприклад, знаю хлопчика із Старовижівського району, якому все ж вберегли зір наполовину.
– Мабуть, довелося немало пережити...
– Про гроші я вже не кажу. Бо доводилося їздити в Одесу не один рік. Важко було морально дивитися на страждання дитини. Адже як їй було пояснити, що вени у неї сховані і чому медсестра шукає їх по півгодини. А коли Марійка лежала під крапельницею, потрібно було годинами її забавляти, щоб не крутилася на ліжечку. Але вона в нас терпляча. Коли збиралися в дорогу в Одесу, не плакала. Вона добре знала чому туди їде.
– А хіба тільки наша така? – додає Володимир Омелянович. – Як подивишся на людську біду... Особливо боляче, як дітки страждають. Наприклад, бачив малюків з таким же діагнозом, як у нашої Марійки, з Рівненської, Закарпатської, Луганської, Донецької, Київської областей. Біда не вибирає ані місця, ані території.
Часто буває, що разом із хворобою в сім’ю приходить відчай. Однак це не про Зинюків. Вони вирішили не здаватися. Не перечили, коли дитина просила допомогти мамі помити посуд або ж обчистити ножем картоплю.
– Звісно, переживала за малу. Але і обмежувати її в чомусь – також неправильно, – продовжує мама дівчинки. – Вона навчилася без сторонніх рухатися по подвір’ю, в хаті. З меншими дівчатками навіть може побігати. Дуже любить ліпити з пластиліну. Купуємо конструктори, і вона будує хатинки. Правда, в деякі моменти все ж задає питання: «Чому я не можу бігати так, як інші дітки?» Влітку, наприклад, Марійка жила з бабусею, адже дідусь помер, і Володиній мамі важко було самій. Внучка допомагала їй хазяйнувати, разом плели з тканин доріжки. Правда зараз Марійка навчається у Крупах у спеціалізованій школі для дітей з вадами зору. Ми її туди відпустили, щоб дитина мала освіту, навчилася читати мовою Брайля та орієнтувалася б у цьому світі.

 «А сонечко, здається, було жовте?»
Після Марійки лелека приніс Зинюкам ще чотирьох діток. Тетянка вже першокласниця, Софійці чотири роки, Оленці  – більше двох, Романчикові виповнився тільки рік. І батько змушений був покинути роботу.
– Чоловік працював головою Датинської сільської ради. І я йому сказала, щоб він не висував більше свою кандидатуру на цю посаду, бо все ж важко з дітлахами зараз, коли маленькі. Мені потрібна допомога, – каже Рая, з любов’ю дивлячись на малюків. – Тому виживаємо за рахунок господарства. Тримаємо корову, коня, бичка, поросят, курей, садимо город. Та й Марійку потрібно на кожні вихідні забрати з Крупи додому.
А маленькі сестрички чекають її. Та й сама Марійка зізналася, коли ми завітали у школу в Крупу (Луцький район), що сумує за ними:
– Бо коли ми бавимося, я допомагаю їм голосно... пищати, – посміхається дівчинка.
– А пам’ятаєш час, коли бачила?
– Так.
– А що пам’ятаєш?
– Дерева. Вони були коричневими, із зеленими листочками. І сонечко пам’ятаю. Воно, здається, було жовтим...
Без хвилювання такі зізнання слухати не можна.
– Та тут що не дитина, то ціла історія, – каже Олег Ярославович Дацюк, директор Крупівського навчально-реабілітаційного центру для дітей з вадами зору, який погодився показати клас, де навчається Марійка. – От бачите хлопчика? У нього своя трагедія. Його мама – глухоніма. Тобто вона його не чує. А він її не бачить... Але всім треба триматися і продовжувати далі жити. З цією метою з вересня 2001 року і створено ось такий навчально-реабілітаційний центр для таких діток (колись тут був заклад для дітей з вадами розумового розвитку). Зараз у нашому центрі навчаються, виховуються і проходять медичну реабілітацію 83 дитини. Водночас учні займаються у гуртках, відвідують факультативи, заняття з лікувальної фізкультури, проходять масаж, тобто з ними працюють постійно лікарі. Ні таблеток, ні уколів для лікування очей не використовуємо. Малозрячих дітей лікують на різноманітних апаратах.
– У вашому закладі тільки дітки з Волині?
– Так. Частково – з Рівненщини. Є діти, як вже говорив, слабозорі, є і незрячі. З першими вчителі на уроках використовують підручники зі збільшеним шрифтом, окуляри, лупи, збільшувачі, які проектують текст на екран. З незрячими дітьми педагоги займаються за системою Брайля.
– А чи приймаєте ви на реабілітацію дітей, скажімо, на півроку?
– Звичайно. Навіть на 2-3 місяці. Наприклад, дитині зробили операцію на очі, їй треба пройти реабілітацію. Немає проблем – крупівський навчально-виховний центр прийме такого школярика.
...У куточку класу Марійка з хлопчиком-ровесником будували дім. Складали кубики, та так вправно. А потім підійшла до нас і по-змовницьки шепнула:
– А я сьогодні одного хлопчика на лінійку визвала.
– Як?
– Поскаржилася вчителям на нього. А знаєте чому? Бо він заходить до нас у спальню... А хлопчикам не можна до дівчаток заходити, – посміхнулась, і знову попід стіною пішла до конструкторів та взялася до роботи. Тепер вона бачить руками...
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•