Рівнянин зібрав до гурту… дві з половиною тисячі родичів

Наскільки глибокими є наші знання про родовідне коріння? Відповідь на це запитання зазвичай зупиняється на дідові-прадідові. А ось житель міста Рівне  Богдан Столярчук, неабияк загорівшись бажанням  створити генеалогічне дерево, за п’ять років копіткої роботи фундаментально вивчив свій родовід, сягнувши аж до… 1763 року. По батьковій та материній лінії він відшукав просто неймовірну кількість  близьких та далеких, сущих та упокоєних родичів – загалом  дві з половиною тисячі осіб.

– Мабуть, немає на землі людини, – розповідає  доцент Рівненського гуманітарного університету Богдан Столярчук, – яка б не цікавилася  своїм походженням. Втім, зачасти подібна цікавість спиняється на тих, хто ще живий, або ж тих, пам’ять про кого ще не стерлася. Буває й по-іншому: часто людина, дозрівши до літніх чи похилих років, інколи неабияк жалкує, що в дитинстві не записувала розповіді діда чи прадіда про їхніх попередників. А ці розповіді були такими цікавими… От би їх відновити!.. Я також це відчув, бо пригадую, як дядько Яким і бабця Тетяна буквально захоплювали мене, тодішнього підлітка, неймовірними розповідями про минувшину. О, якби я тоді був мудрішим, якби взяв до рук олівця і фіксував би усе на листку, то моя книжка про родовідні витоки і писалася б легше, і, вочевидь, була б повнішою.
 Зрештою, попри втрачене, вдалося за останні п’ять років зібрати славний літопис великої родини Столярчуків з Гощанського району, з якої вийшли відомі хлібороби, вчителі, лікарі, музиканти (Столяри – це  було їхнє вуличне прізвисько, а насправді вони Попенки – авт.). Я навіть «докопався» до того, що мої давні попередники Попенки входили до списку реєстрових козаків. Це, так би мовити, по батьковій лінії. А ось по маминій цікавою є  легенда, чи, вірніше, бувальщина про її рідне село Рясники. Нібито його заснував  козак Бирко. Справді натрапляю на таке ймення, гортаючи церковні книги. Був такий Яків Іванович Бирко, народжений 1800 року. А в іншому місці з тією ж датою народження він уже записаний як Яків Іванович Євчук. А моя ж мама – з Євчуків…

Чим більше  писав про предків, тим частіше вони являлися у сні
– Саме з метричних церковних книг, які велися у селах Дорогобуж і Тайкури, активно розпочалася моя історико-родовідна розвідка, – зізнається Богдан Столярчук. – Загалом довелося перегорнути одинадцять томів таких записів. З архівних матеріалів, зі свідчень старожилів, свояків, односельців перед уявою постали  сотні далеких моїх предків. Пощастило дізнатися багато цікавого про моїх попередників, простих і знаменитих, тих, хто засівав ниву, народжував дітей, радів від щастя і сумував від горя. Своїм розумом, невтомними руками і вмінням вони примножували славу роду, творили історію рідного краю. І чим більше описував про них, тим, як не дивно, все частіше вони почали снитися мені. Я, повірте, навіть злякався. Чи все, мовляв, гаразд із моєю головою… Повідав про таку дивину о. Олександру із села Тинне, куди часто ходжу на службу Божу. А священик, довго не роздумуючи, сказав: «Це від того, що ти потривожив їхні душі. Хоч і добрим словом, але все ж потривожив. Постав свічку за упокій. В одну неділю за десятьох, і в другу – за інших десятьох. І все минеться…» Я так і вчинив, згодом переконавшись у правдивості слів о. Олександра. 

«А що там далі, Богдане, у нашому родоводі видно?»
– Втім, віднині я навряд чи заспокоюся у дослідженні родоводу, – резюмує автор книги «Мої родинні витоки», – адже з’являються все нові й нові матеріали. Хотілося б, приміром, побільше описати про свого діда Гаврила, котрий був повним кавалером Георгіївського Хреста. Хотілося б до-відатися про долі тих родичів, які вимушено емігрували за кордон. На особливу оповідь заслуговує, зокрема, і мій родич Юрій Макаров, котрий допоміг у фінансуванні книги та у далекому Мурманську підтримував українську культуру. Так що продовження буде. Тим паче, що родина цього дуже хоче. Зустрічаю якось діда Стаха, якому вже 83 роки, а він, привітавшись, відразу про своє: «А що там далі, Богдане, у нашому родоводі видно?»
 А ще мені приємно, що згадане дослідження наштовхує на подібні розвідки інших шанувальників родовідного минулого. З даного приводу цікавий факт – на занятті, коли вивчали історію української пісні, національні традиції,  я зробив спеціальне дослідження з приводу того, хто найкраще знає свій родовід. Найбільш обізнаною виявилася одна дівчина, котра «дійшла» до своєї прабабусі. Але вже через день вона перепинила мене і сказала: «Дякую вам, Богдане Йосиповичу, бо тепер я вже не тільки про прабабцю знаю, але й про її бабцю…»  Дивився я на неї і думав, що нашому роду справді не буде переводу, коли не переводяться ті, хто шанує пам’ять про попередників.
Сергій Новак,
Рівненська область

• Нравится
•