«Солом’яна вдова»
Підпис відсутній
Сюрприз на випускному вечорі
Вітер шугає занедбаним подвір’ям, скубає прогнилий очеретяний дах на хлівці, шелестить сухим бур’яном попід вікнами, жалібно скрипить похнюпленим колодязним журавлем. День ледве жевріє під кудлатими хмарами і, здається, усією своєю безпросвітною вагою звалився на цю хатинку з почорнілими й побитими шашелем та часом стінами.
Катерина відвертається од вікна, та воно ще довго мерехтить в очах чорними примарами. Вона проганяє їх, та вони волохатими павуками обсідають тіло і смокчуть, смокчуть, смокчуть... І так щодня, відтоді, як виписалася з лікарні, де лежала зі своїм найменшеньким, і повернулася до рідної хати, що за час відсутності зробилася холодною пусткою. Вранці ще якось легше: клопоти присипляють ненажерливих павуків. Та скільки тих клопотів? Зібрала дітей до школи, випровадила, затопила в плиті, переповила Андрійка, зварила кашки, нагодувала...
Жінка підійшла до колиски, поправила на синові шапочку. Немовля розплющило оченята, простягнуло до неї ручки. Змарніле личко засвітилося усмішкою. “Батькова. І носик, і губки! – запекла сльозою думка. – Чотири місяці живеш ти на білому світі, а батькових рук ще не знаєш, і чи торкнуться вони до тебе коли – одному Богові відомо...”
Вуста в Катерини затремтіли, вона відвернулась, але дитячі оченята вже очима Романа, її безталанного чоловіка, полинули в минуле...
***
Десять літ вона заміжня. Та якщо зліпити докупи спільно прожиті з чоловіком дні, навіть і трьох років не набереться. А як все гарно починалось!
Ще школяркою закохалась у Романа. Та як було не закохатись у такого красеня: високого, ставного, змужнілого, бо за плечима була не тільки служба в армії, а й страшна афганська війна (ця сторінка його біографії відкриється для неї пізніше, коли поберуться). А той перший день їхнього знайомства пам’ятає, ніби було це вчора…
У тітки вже були гості: приїхала дочка з чоловіком та його двоюрідним братом. Познайомилися. Коли після вечері вийшли прогулятися, хлопець стиснув її тремтячі долоньки у своїх широких, із зашкарублими мозолями, і мовив не то жартуючи, не то всерйоз:
– Влітку я приїду по тебе! Готуй посаг і жди сватів!
Катерина вирвалася з його чіпких пальців і, паленіючи, втекла до хати...
Через два дні Роман поїхав. Перед від’їздом прийшов до неї. Посидів у хаті, погомонів з батьками, а прощаючись, кивнув, щоб вийшла за ним. Але дівчина не зрушила з місця. Згодом не раз картала себе, що не попрощалася як слід з хлопцем.
Відлягло від серця, як надійшов від Романа лист, потім другий, третій... Не було в них якихось особливих слів, але й ті, звичайні, якими розповідав про парубоцькі будні, були дівчині милішими за найвишуканіші перли поетичної лірики.
Ледве закінчила школу, бо хіба ж до навчання, коли в класі лише тіло, а серце далеко-далеко?! Сяк-так здала екзамени на атестат зрілості, наближався випускний бал.
І ось той чарівний вечір, згадка про який ще й досі солодким щемом лоскоче груди. Оркестр грає шкільний вальс, однокласниці різнокольоровими метеликами в’ються по залу. Катерина чекає кавалера. Та замість однокласника перед нею виростає, наче втілившись зі змученої уяви... Роман. Хлопець навмисне не повідомив про свій приїзд, готуючи коханій приємний сюрприз.
Того ж літа вони побралися. Як і обіцяв Роман – приїхав і забрав дівчину на свою Харківщину.
На суд їздила з маленькими дітьми
Прожили у свекрів більше року: хата старенька, тісна, а крім них, ще двоє дорослих Романових братів. Вмовила Катерина чоловіка повернутися на Волинь, у її рідне село. Проте і в батька не прижилися – та ж історія. Десь почули, що в Білорусі радо приймають молоді сім’ї в колгоспах. Довго не вагалися: зібрали пожитки – і в дорогу. Справді, їх зустріли радо, дали хату, роботу. Життя, здавалося, налагоджувалось, і ніщо вже не зможе його виштовхнути з уїждженої колії. Тут і первістка свого, Сашка, народила. Єдине, що турбувало – Романове минуле. Пережита війна нерідко уві сні піднімала чоловіка з постелі, він кричав, поривався кудись бігти, когось рятувати або стогнав, кусаючи до посиніння губи.
Однак обставини склалися так, що вже через рік мусили повертатися в Україну: тяжко захворіла мати Катерини. Тож вона з маленьким Сашком приїхала її провідати, та так і залишилась у селі. Мати просила не кидати її, ніби відчуваючи, що смерть уже стоїть за плечима. Катерині і самій нікуди не хотілося їхати, бо хто ж догляне маму? Батько – інвалід, старші брати давно відокремились, одружився і пішов у прийми молодший, з батьками жила тільки молодша сестра-школярка.
Приїхав і Роман. Вирішили, доки хворіє мати, пожити тут. Поселились у Катерининої баби. Старенька нездужала, тож і про неї потрібно комусь турбуватися.
– Догляньте бабу, – порадила мати. – Їй уже недовго до смерті. А помре – то й хата вам залишиться...
Так воно і сталося. Поховали бабу. Почали господарювати самі, так що їхати знову в Білорусь ніби й не випадало.
***
Все було б нічого, та лихо не дрімає: ходить і біду за собою водить.
Невдовзі померла мати. А тоді й друга подія не забарилась і доконала рештки сімейного щастя, розлучивши надовго жінку з чоловіком. Уже й друга дитинка в них народилася, доня Наталочка, як заманулося Романові відвідати батьківщину. Поїхав, та й... не повернувся.
Як все було, докладно дізналася Катерина на суді, на який їхала з манюсінькою Наталочкою, всю дорогу плачучи. Та як не плакати: чоловіка судили за вбивство. Хоч і ненавмисно це сталося: засперечались, розгнівалися, побилися. Чи такий хирлявий трапився той чоловік, чи Роман не стримав розлюченої сили, але супротивник його помер через кілька днів у лікарні...
Сім років чекала. Не раз і в колонію їздила, незважаючи ні на далеку дорогу (бо ж там, на Харківщині, і відбував покарання), ні на безгрошів’я, ні на двоє малих діточок.
Повернувся Роман, худий, постарілий, та все такий же жаданий. Думала, нарешті заживуть, як люди. Хоч і сутужний час, і роботу важко знайти, та молоді ж іще, руки й ноги цілі.
Наприкінці весни, залишивши дітей на родичів, поїхали на “сезон”. Все на ту ж його злощасну Харківщину. Заробили зерна, вже й додому збиралися. Та чорний фатум зіграв з Романом злий жарт. На прощальній вечері підпилі чоловіки розпочали бійку, втрутивсь і Роман. І знову після його удару смерть забрала людину...
На суд вона їхала вже на сьомому місяці вагітності. І чергові сім років сприйняла як смертельний вирок своєму жіночому щастю.
– Будеш чекати? – ховаючи вину в глибінь розпачу, запитували Романові очі з лави підсудних.
– Що?! – хотілося крикнути на весь зал. – Нужду? Самотність?! – та горло стиснув гіркий клубок, і сизий туман утопив той благальний погляд.
...Уже півроку вона знову “солом’яна вдова”. І хоч до такого становища нібито й звикла, та попереднє чекання, що збігло в мріях про зустріч, нині завдає серцю додаткового болю. Марнота загублених років, сподівань і мрій виштовхує жінку на вкриту кригою дорогу, а думки про завтрашнє несуть її у прірву відчаю. І ні за що вхопитися, і нікому простягнути руку допомоги...
Ігор Славич
| Comments: |
