З Берліна – до Сахаліну
Іван СМІТЮХ
В Альпах для фронту виробляли сметану
Підлітка Івана із села Боровне Камінь-Каширського району, приписавши один рік до шістнадцяти, забрали на роботи в Рейх.
У квітні 1942-го привезли цілий ешелон остарбайтерів у Відень. Старших і дужчих розібрали на фабрики та заводи, а хирлявеньких і зовсім юних, таких як Іван, відправили далі – у Новий Відень, а потім – в Альпи.
– Я став робітником в австрійського фермера Антона Кагера, – розповідає Іван Зіновійович. – Сім’я в нього була невелика: старий зі старою, дорослі син і дочка та ще годованець – на рік старший за мене хлопчина, з яким я швидко подружився. Старий Кагер був хворий, тож господарством керував його син, також Антон (у них існувала традиція першого сина і першу дочку обов’язково називати іменами батьків), котрого через це, як виробника сільгосппродукції, не брали на фронт. Кагери тримали вісім корів, кілька свиней, іншу домашню живність – ото все це нагодувати й доглянути і було нашим з годованцем Колом обов’язком. А Кагер-молодший тричі на тиждень возив на приймальний пункт, розташований за 18 км од ферми, сметану, вироблену на сепараторі.
Я був слухняний і покірний, сумлінно виконував обов’язки, тож Кагери мене полюбили і ставилися як до члена їхньої сім’ї. Правда, працював три роки без вихідних, та зрозуміти це можна: підмінити мене було нікому, та ще й Кола в сорок четвертому забрали на фронт.
За місяць я вже пристойно шпрехав. Утім, розмовляли там не німецькою, а своїм діалектом. Але за три роки я опанував і німецьку, тож коли потрапив у сорок п’ятому до радянського війська, був якийсь час у своїй частині за перекладача. А ще знав польську – чотири ж класи польської школи закінчив до війни…
Полонених японців годували ліпше, ніж їхніх охоронців
За три роки альпійської праці багато чого набачився і пережив Іван. І з дівчиною-галичанкою подружився, котра на сусідньому хуторі працювала, але доля їх там, на угорському кордоні, розлучила назавжди. І невістку в Кагерів дім діждався, правда, на весіллі Антона-молодшого (хоч ту подію важко так назвати: після вінчання та реєстрації молоді зі свідками зайшли на годинку до найближчої пивниці – та й по всьому) для робітника місця не знайшлося…
У квітні 1945-го в Альпи увійшли радянські війська, але хто були остарбайтери для “визволителів”? Німецькі “посібники” й “вороги народу”. Додому ж відпустити обіцяли тих, хто зголоситься до війська – добивати Гітлера. Чимало юнаків повірили агітаторам і пішли в солдати. Серед них був і дев’ятнадцятирічний Іван Смітюх.
Їхню частину готували кинути на допомогу штурмовикам Берліна, але тим часом Німеччина капітулювала. Не встигли порадіти перемозі, як надійшла команда рушати на Прагу, де німецький гарнізон чинив відчайдушний опір. Та доки передислокувалися, і Прага вже вивісила білого прапора… Так і не довелося рядовому піхотинцю Смітюху повоювати як слід. Але за тим не шкодує.
Війна скінчилася, а служба Іванова тільки почалася. Про обіцяну домівку і думати заборонили. Повели їхнє військо через Угорщину, Румунію, Бессарабію – в Україну. Йшли, як правило, по ночах і, ясна річ, пішки, бо ж піхота. На постій зупинились у Могилеві-Подільському. Там і звістку про нову війну – з Японією – почули. Але й тут війна минула Івана: СРСР переміг Японію без його допомоги.
Втім, Далекого Сходу минути солдатові таки не випало. Служив у Примор’ї, в Уссурійському краю аж до звільнення в запас ще майже чотири роки. Найдовше довелося мати справу з полоненими японцями.
– Охороняли їх лише спочатку, та й то влітку, – розповідає Іван Смітюх. – Японці – народ смирний, і про втечу ніхто з них не помишляв. А чого втікати? Продуктовий пайок, наприклад, у них був ліпший, ніж у наших солдат. Працювали вони добре, спиртного не вживали. Я навіть подружився з кількома, мову їхню трохи вивчив. Три місяці з п’ятдесятьма японцями, можна сказати, прожив у тайзі – на лісозаготівлі. Ще майстер-лісівник, з цивільних, був з нами. Кожного дня кількох японців відправляли в кедрівник по горіхи. Вони в цій справі специ були. За допомогою паса на будь-який кедр спритно видиралися… По мішку горіхів щодня приносили. Була нам до тайгової кухні смачна добавка.
***
Хлопчиною в личаках вийшов з рідного села у західному напрямку мій співрозмовник, а повернувся через вісім років змужнілим парубком – зовсім з протилежного боку. Сусіди не впізнали, коли прошкував до батьківської хати. Та недовго Іван Смітюх пробув у родинному гнізді, подався шукати роботу в район. А там як дізналися, що він комсомолець, направили завідувати клубом в село Довгуни. Через кілька місяців обрали Івана Зіновійовича головою сільради. Не хотів цього, ще надто молодим був для такої відповідальної посади, але мусив – час тоді неспокійний був. Два роки пропрацював у великій напрузі, і таки наважився відмовитись. У райкомі й слухати не хотіли. Але писав заяву за заявою. Врешті, підписали, але тут-таки запропонували очолити місцевий… колгосп. Проте Смітюх згоди не дав, як потім не вмовляли і не “проробляли”. Поїхав до Луцька на курси водіїв, закінчив їх і прошоферував майже до пенсії, в основному в Камінь-Каширському районному відділі УМВС. Коли за кермо через хворобу вже не здужав сісти, працював помічником чергового. З міліції і провели Івана Зіновійовича на заслужений відпочинок.
Микола Шмигін,
Волинська область
| Comments: |
