Ордени – в шухляді, а м’які іграшки, як на параді
Валентина САВЛУК з мамою Ганною ВАЩУК
Під вухом пригрівся вуж
Ганні Яківні пішов 84-й. “Я своє життя вже прожила, пора й на спочинок”, – каже втомлено сивочола зозуленька, склавши жилаві руки з покрученими пальцями на подолі. Надоїла вона за 35 трудових літ не одну цистерну молока, і заслужила на повноцінний відпочинок. Їй би поправити змарноване замолоду гумовцями та постійними протягами здоров’я на знаменитих курортах. Але вони не для простих трудівниць.
Про ордени та медалі не дуже хочуть говорити ні мати, ні донька Валентина. Старша відмахнулася від пропозиції пригадати ті роки, коли була слава і почесті:
– Що я вам скажу? Як на мою роботу і на те, скільки поклала я на неї здоров’я, пенсія у 672 гривні – крепко мала плата, – жаліється Ганна Яківна. – Тиї, хто сидів удома і ніц не робив, пенсію получають таку ж, як я. Бо за багатьох дітей, як багатодітним, їм добавили. Та ще за якісь там заслуги.
– А у Вас скільки було дітей?
– Троє. Тільки старший син помер маленьким. Є ще дві донечки по другому чоловіку. Єва живе у сусідньому селі Млиново, а ось ця, – киває у бік Валентини, – поруч мене.
Війна, як дізнаюся згодом, дуже покалічила долю цієї поважної жінки. Чоловік Лукаш пропав у воєнній круговерті. Марно чекала молодиця свого фронтовика, а він знайшов собі іншу дружину аж у Харкові. Похоронила сина і з горя-печалі дала згоду стати дояркою, щоб бути серед людей. Важка праця приносила разом з втомою і забуття. То тільки тепер ферми повністю механізовані. Вона ж робила у повоєнному 48-му все вручну: доїла 25 корів і картоплю до січки худобі сікла, аж памороки забивало. Щоб досягти тритисячних надоїв, треба було попоходити біля тих корівок. Та найтяжче доводилось, коли доручали роздоювати групу первісток. Перебирались тоді доярки на ціле літо у табори: один був у Зарівцях, а другий – аж за озером Тисоболь. А це зо три кілометри від дому. Не набігаєшся сюди-туди тричі на день. Тож не раз заночовували у літньому таборі. Спали, як заєць під кущем, натомлені. Якоїсь ночі все щось брязкає і брязкає металевими мисками та квартами. Напарниця каже Ганні: “Це за мною з дому кіт, певно, прийшов і облизує рештки їжі”. Та не могла заснути Ганна, бо щось начебто ворушилося у головах. Підняла хустку, а там – вуж пригрівся собі клубочком. Зі страху більше не лягла.
Пригадує, як тягали важкезні бідони з молоком на підводу, зриваючи руки. Та ще й мусили супроводжувати воза аж до греблі, де знімали і переносили вручну аж шістнадцять бідонів через місток, бо підвода мусила об’їздити той місток, щоб не провалитися. Одного разу чорна хмара нависла над ними. І Перун почав метати громи та блискавиці. Перелякані доярки поставили бідони скраю у воду і повтікали. А злива затопила посудини так, що мусили пізніше витягати трактором. Перепало тоді молодицям на горіхи.
Єдина мрія – виспатися
– Праця доярки не з медом. То чого ж Ви доню за собою на ферму потягли? – запитую.
– А вона сама так захотіла. Як закінчила вісім класів, пішла працювати телятницею. Заявила, що буде тільки дояркою. Вона вже з шести літ бігала до мене на ферму із великою квартою. Присяде біля корівки і доїть собі парне молочко з пінкою.
Мати не перечила, бо гадала, що добре, коли донька поруч під наглядом. Та й на той час прийшов до них у радгосп новий директор Гурін і взявся за посилену механізацію ферми. Ввів навіть підмінну систему, щоб доярки мали вихідні.
– То Ви й не погуляли на танцях та вечорницях, як ваші ровесниці?
– Та ні, – сміється дзвінко, як і в молодості, засмагла миловида Валентина. (Ще досить гарно виглядає на свої літа. Велика оптимістка не звикла скаржитися і нарікати на свою нелегку долю.) – Як нам дуже хотілося на танці, то ми йшли. Але, погулявши досхочу, мусили відразу поспішати на вранішню дойку. Зрештою, я б ніколи не проміняла ферму на городню бригаду чи буряки, бо дуже не люблю працювати у полі в пилюці.
У невсипущій праці знайшла самовіддану трудівницю слава. Її запрошували усюди в президію. Ще б пак! Переможець трудового фронту здобула чотиритисячний рубіж! За це обрали її делегатом XXVII з’їзду КПРС. Але ніхто не відав, ціною яких зусиль давалась їй популярність. Залишала не раз діток самих і летіла на ферму. З чоловіком зводили новий дім. Тож і нагороди за перемогу у змаганні – нові побутові прилади, годинники, килими, тюлі – були не зайвими. Брала не раз кредит, бо заробітна плата доярки невеличка – 200 рублів. Про важке доярчине щастя, яке возвеличували до міфів писаки комуністичної доби, влучно сказав Василь Симоненко: “Та чи прийде під ваші кашкети блискавицею думка дзвінка: в космос крешуть ото не ракети, але пружні цівки молока”. Бо за тими президіями і громадською роботою (обиралась кілька разів депутатом райради) не було коли в гору глянути. Коли одного разу приїхали на ферму чергові кореспонденти, від яких не було відбою, доярки розчарували їх несподіваним зізнанням, що мріють досхочу виспатися.
– Я ледве діждалася пенсії. Бо ще кілька літ мусила працювати, щоб розрахуватися з кредитами, – зізнається героїня.
Зараз вона на заслуженому відпочинку, але не знає спочинку. Доводиться газдувати на своїх паях, з яких обробляє два гектари, половину. Щоб їх зорати, скультивувати, зібрати врожай, кожного разу треба викинути щонайменше 500 гривень. А пенсія – 700. Це із добавкою на ордени. Тому тримає Валентина чимало худоби: корову, коня, телицю, свиноматку, багато птиці. Господарство велике, а працювати на ньому доводиться найбільше їй, бо старша донька живе в іншому селі, старший син потрапив в аварію, і тепер на групі, а середульший часто їздить на заробітки. Залишається тільки одна помічниця – десятикласниця Маринка.
Оглядаючи розкішну виставку м’яких іграшок: крокодильчиків, ведмедиків, чебурашок, зайців у просторій вітальні, цікавлюся: “Напевно, маєте багато внучат, і вони часто бувають у Вас?” – “То все мої іграшки. Сини дарують мені їх на дні народження і свята. Я дуже люблю м’які іграшки”, – зізнається спантеличено. Чи не ностальгія це за дитинством, яке відібрала у неї ферма?
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
