Дітки побили і вигнали з дому
Весною 1979 року молодим бравим солдатом я повернувся з війська. Дівчата люблять військових. Отож одразу почав зустрічатися з Надією, яка приглянулася. Невдовзі і побралися, бо я дуже хотів мати люблячу дружину і дітей. Через рік народився у нас первісток Володимир. Всю любов і ласку я віддавав йому. Ще через три роки знайшовся і другий синочок, його назвали Степаном. Хоч і не було у нас свого кутка, жили у моєї мами, спати доводилося вчотирьох на одному широкому ліжку, але були щасливими.
Щоб ні в чому не відмовляти ні синам, ні дружині, мені доводилось добре крутитися. Спочатку стягувалися на кооперативну квартиру. Переселилися. Я ще більше працював, став, крім основної роботи, ще й таксувати, щоб моя сім’я ні в чому не мала потреби. Ремонт у квартирі зробив своїми руками. Садочок і школа – все лягало на мої плечі. Влітку возив дітей за кордон: в Польщу, Естонію та на Світязь. Дітки підростали, вже й школу закінчили. А мама була постійно чимось незадоволена і без кінця ганьбила мене перед ними.
Старший здобув дві вищі освіти, менший – закінчив торговий технікум та інститут за спеціальністю. Обоє вчилися платно. Гадав, що, як виростуть, дадуть кусень хліба і піднесуть склянку води. Старший син став підприємцем, і знову до батька: “Допоможи”. Бив себе в груди, що віддасть, щоб тільки позичив чималу суму грошей.
Але як у 2002 році я став інвалідом і перестав давати дітям гроші, дружина стала всіляко обгиджувати мене і налаштовувати їх проти мене. З нічого все частіше робила скандали. У січні 2007 року вони мене сильно побили і вигнали з квартири, бо старший син вирішив таким чином позбутися, аби не віддавати позичених грошей, за які успішно розкрутив свій бізнес. Вигнали без засобів для існування і без одягу. Вже два роки, як я суджуся з ними, бо вони не впускають мене в хату та ще й погрожують. У суди не з’являються, хитрують, усе тягнуть. А мені тим часом доводиться жити по людях, як кажуть, де ніч застане. На свою мінімальну пенсію я не живу, а животію. Дітям дав освіту, дім і засоби до існування, а вони так віддячили. Гроші для них дорожчі за батька.
Я втратив сенс у цьому житті, живу згадками про той час, коли діти були маленькими, любили мене, шукали захисту під моїм крилом. А мати навчає їх тепер, що батько-інвалід їм уже не потрібен. Але прийде і до неї розплата. Адже у Біблії сказано: “Воздасться кожному по заслугах”.
А.Томенко,
Волинська область
P.S. Імена усіх героїв цього листа з етичних міркувань змінено.
| Comments: |
