Український «Штірліц»

Закінчення. Початок у № 29, 30

Граната для себе

На початку липня 1945 року в селах Сергіївка та Михайлівка Гощанського району проходила тотальна облава. Зав’язався запеклий бій чекістів з групою повстанців. Через деякий час живими залишилося троє: Петро Присяжнюк, Василь Вітрук та повстанець на прізвище Кот.
– Їм вдалося таємно дістатися до села М’ятин, звідти до Антополя, – розповідає пан Шевчук, – і в районі теперішньої телевежі перетнули київську трасу та попрямували до хутора Дуброва. Врахуйте, що це все відбувалося літнього дня. Повстанці зупинилися на обійсті Стратонів. Саме доспіли черешні. Стратонова донька Ганна якраз рвала ягоди і стала пригощати ними втікачів, коли на горизонті показалися оперативники.
Петро і Василь межею пшеничного поля кинулися бігти в напрямку села Гориньград-ІІ, щоб дістатися лісу, а Кот залишився за хлівом їх прикривати. Але при наближенні опергрупи він здався без жодного пострілу і, напевно, розповів чекістам, кого вони переслідують. Сокола хотіли спіймати живим. Товариш Петра Василь переслідувачам тільки заважав. Тоді снайпер одним пострілом вбив Вітрука, а наступним поранив Присяжнюка у коліно. Далі втікати він вже не міг. Коли оперативники наблизилися, Сокіл не збирався здаватися живим, витягнув ручну гранату, з якою не розлучався з 1942-го і… підірвав себе. Неподалік хлопчаки пасли худобу і стали очевидцями смерті українського патріота. Йому йшов лише 27-й рік.
Залишилися свідчення рідної сестри Петра Присяжнюка – Ганни Боліщук, нині покійної, записані адвокатом Олександром Гановим у 1998 році: “Брат Петро загинув при таких обставинах – п’ятого липня 1945 року до мене в хату зайшли знайомі хлопці і попросили поїхати до хутора Дуброва біля села Біла Криниця Рівненського району і там забрати та поховати тіло сотенного.

Книга Миколи СТРУТИНСЬКОГО

Книга Миколи СТРУТИНСЬКОГО

Вони мені дали свої коні з підводою і я поїхала туди. Серед житнього поля побачила невеличкий лужок. У траві лежав чоловік в нижній білизні. Я підійшла до забитого. Він лежав на спині, обличчям догори. Обличчя було ціле, ліва нога перебита в коліні і під лівою рукою тіло вирване. Я впізнала вбитого. Це був мій брат Петро Присяжнюк. Як мені потім пояснили місцеві жителі, брат загинув, підірвавши себе гранатою, під час бою з радянськими солдатами. Я завернула брата в простинь, яку взяла із собою, і з допомогою двох хлопчиків-пастухів поклала на віз і привезла його в ліс біля нашого села. Ввечері за допомогою рідних ми поховали брата на могилках в селі Дмитровка без священика…”

«Сивий чоловік у сивій маринерці»

Книга Миколи СТРУТИНСЬКОГО

Книга Миколи СТРУТИНСЬКОГО

Під час нашої тривалої розмови Іван Шевчук зауважив, що в Рівному живе найменший брат Сокола – Василь Присяжнюк. Ми відразу зв’язалися з ним по телефону. Пан Василь призначив мені зустріч о 15 годині на залізничному вокзалі в Луцьку. На запитання, як я його впізнаю, Василь Семенович відповів: “На вході буде стояти сивий чоловік у сивій маринерці”. Коли ми зустрілися, він навідріз відмовився йти в редакцію, яка знаходиться неподалік вокзалу: “Не хочу розмовляти в кабінеті. Мені вже набридли ті кабінети. У моєму житті стільки їх було, що вам не розказати”. Ми не розпочинали нашої розмови, поки я не приніс Василеві Семеновичу свою візитку. Відчувалося, що мій співрозмовник дуже недовірливий. Лише потім стало зрозумілим чому.
Дуже не просто складалася його доля. З величезної колись родини в живих залишився лише він. Вже понад десять років пан Василь хоче відновити чесне ім’я свого брата Петра, який зі зброєю в руках боровся за незалежність нашої держави.
– Тільки напишіть правду, а люди виберуть зерно з полови, – попросив мій співрозмовник. – Головне вже вам розповів Іван Андрійович Шевчук. Тому не буду повторюватися. Якось знайомі мені сказали, що в книжці радянського партизана Струтинського щось про мого брата написано. В селі старші люди всяке говорили. Став шукати ту книгу. Знайшов її аж в музеї. Коли прочитав книгу Миколи Струтинського “На берегах Горыни и Случа”, то чотири роки шукав свідків та очевидців, щоб добитися правди. Тепер маю всі офіційні документи і спростування на ту брехню. Дивіться, що пише Струтинський на 76 сторінці: “Страшнее зверя был Петр Присяжнюк из села Дмитровки. Он прошел обучение в специальной разведывательной школе в Германии, хорошо владел немецким языком. С самого начала оккупации служил офицером гестапо в городе Ровно. Начал свою “деятельность” с того, что вместе с другими предателями ворвался в дом Лукьяна Ткачука, связал ему руки и бросил в подвал. Потом жестоко пытал. Лукьян держался мужественно. Они отвезли его на хутор и, согнав крестьян, требовали, чтобы Ткачук публично клеветал на Советскую власть… Крестьяне пугливо жались друг к другу. Когда обессиленный Ткачук упал на землю, бандиты топтали его сапогами. В проблеске сознания наш друг выкрикнул: “Проклятые! Жизнь мою погубите, а правду не убьете…” Предатели поволокли Ткачука и бросили в глубокий колодец…” Я хочу, щоб люди знали правду. У мене є нотаріально завірені свідчення людей, які добре знали Петра Присяжнюка. Хто він був і за кого воював. Нашого сусіда Лук’яна Ткачука закатували якісь невідомі люди у серпні 1941 року, а брат приїхав в село в листопаді 1942-го. Петро ніколи не служив у гестапо, а в Абвері – військовій розвідці.
Ось дивіться, що розповідала Ярина Остапівна Музичук, 1928 року народження, жителька села Дмитровка: “Петро Присяжнюк появився у нас в селі перед “колядами” 1942 року. Такий гарний був, якби повставали ці хлопці… Я думаю, що він ніякого відношення до вбивства Лук’яна Ткачука не має, бо Ткачука забили задовго до появи в селі Петра. Я ніколи не чула, щоб Петро Присяжнюк когось катував, чи лютував з людьми. Але хочу сказати, що, наприклад, Микола Струтинський під час війни, погрожуючи пістолетом, забрав у нас коня, дві ковдри”. 
У мене є свідчення й інших людей.
Наполегливий Василь Присяжнюк також отримав офіційну відповідь з прокуратури Рівненської області: “Ваші звернення в прокуратуру області в зв’язку з тим, що Микола Струтинський у своїй книзі “На берегах Горыни и Случа”, виданій у 1966 році у видавництві “Каменяр”, вказує, що Ваш брат Петро Присяжнюк перебував на службі у німців під час Великої Вітчизняної війни, з його участю було закатовано жителя села Рясники Гощанського району Лук’яна Ткачука, прокуратурою області розглянуті. Перевіркою в обласному державному архіві, архіві УСБУ у Рівненській області будь-яких даних про Вашого брата не виявлено. Отже, він не значиться, як такий, що перебував на службі у німців, брав участь в каральних акціях проти місцевих жителів. Відсутні також будь-які дані щодо Лук’яна Ткачука, а також про те, що Ваш брат був репресований. Тому підстав для порушення кримінальної справи немає. Якщо Ви рахуєте, що публікацією Миколи Струтинського Вам завдана моральна шкода, то Ви вправі звернутись з заявою до суду про захист честі і гідності у відповідності зі ст.7 Цивільного кодексу України”.
За словами пана Василя, вже нікуди звертатися він не буде. Автора немає на цьому світі, він за свій наклеп відповідає перед Богом. Єдине, чого добивається Василь Семенович, щоб люди, особливо його земляки, знали правду.  
 

***  

Хочу звернутися до наших читачів. Можливо, ще живі свідки тих подій, які б могли доповнити історію про українського патріота Петра Присяжнюка. Зателефонуйте в редакцію чи напишіть листа, ми обов’язково з Вами зустрінемося. У нашій вітчизняній історії ще багато невідомих сторінок, які потребують детального дослідження. Хочеться вірити, що розповідь про українського “Штірліца” матиме продовження.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

  •  
Comments:

Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *

*

Можна використовувати XHTML теґи та атрибути: <a href="" title=""> <abbr title=""> <acronym title=""> <b> <blockquote cite=""> <cite> <code> <del datetime=""> <em> <i> <q cite=""> <strike> <strong>