Десять літ сварилися-судилися, а потім раптово помирилися

Підпис відсутній

«Ти своїми рогами постукай», – радили сусіди

А починалося все так гарно! Оберемки квітів, цукерки, прогулянки під зорями – Ліда дивилася на свого морячка, і не могла намилуватися. Дмитро, якого називала не інакше як Мітя, закінчив мореходку і збирався у далекі кількамісячні плавання. Ліда одразу відзначила, що за таким вона не пропаде, і з радістю погодилася стати його дружиною. Тим більше, Мітя був хорошою партією: мав дві квартири, які залишилися йому у спадок від рано померлих батьків та бабусі. Після весілля він одразу переоформив одне житло на дружину, а в бабусиному вони оселилися. Лідочка у ній як на світ народилася. Після бідоття в однокімнатній малосімейці, в якій тулилася разом з мамою, ця здавалася хоромами.
А Дмитро і справді мав “бізнесменівську жилку”. Повертаючись з рейсів, озолочував Ліду і двох синів, які народилися один за одним. Через кілька років він купив ще одну квартиру, і на сімейній раді було вирішено оформити її на тещу.
Ліда розквітла за такого життя, як маків цвіт. За нею упадали чоловіки, і вона без докорів сумління відповідала їм взаємністю. “Нелегка доля дружини моряка...” – відповідала всім, хто запитував у неї про чоловіка. Коли останнього разу Дмитро приїхав у відпустку, Ліда хіба що дні у календарику не закреслювала – так хотіла чимшвидше чоловіка з дому спровадити.
– Ти чого така стала? – допитувався у неї Мітя. – Як той сірник! Слухай, може, ти вагітна?
Але Лідочка фиркала у відповідь, щоб не забивав дурним голови і не діставав її тупими запитаннями. Мітя почав здогадуватися про зраду лише згодом, коли Ліда навіть по телефону не хотіла з ним балакати. Кілька куценьких фраз, ледь стримуване роздратування у голосі і швидке кидання слухавки, “бо дуже поспішає...” – хіба так має спілкуватися подружжя, яке не бачилося вже кілька місяців?
На цей раз Дмитро їхав додому інкогніто. Дружині про повернення нічого не казав, хоча вона, якщо чесно, і не цікавилася. У вікнах квартири не світилося, тож вийняв ключі і обережно (аби не збудити) спробував відчинити двері. “Замок поміняла, чи що?” – гарячково подумав і натиснув на дзвінок. Не дочекавшись, вже й кулаками почав у двері барабанити.
– Ей, братело, та не тарабань ти так! – Дмитро навіть і не почув, як відкрилися двері навпроти, і звідти вийшов сусід. Молодик по-братськи поплескав Дмитра по плечу  й “порадив”, як... в анекдоті: “А ти спробуй постукати своїми рогами, дивись, і відчинить!”
Ліда тоді так і не ризикнула впустити чоловіка. Вона вже давненько прийняла до себе коханця і боялася навіть уявити, що може наробити її благовірний у такому стані. Дмитро ж, повоювавши біля замкнених дверей, підхопив валізи і подався в інший кінець міста – у квартиру, в якій він колись жив з батьками. Вона пустувала, бо останнім часом вони з Лідою збиралися робити в ній ремонт. І треба ж такому: щойно почав вовтузитися із замком, як двері різко відчинилися, і на порозі з грізним виглядом став якийсь дебелий мужик у сімейних трусах.
Виявилося, поки він “плавав”, Ліда продала його квартиру! І у ній живуть вже нові господарі! Ця звістка просто добила Дмитра, і він ледве дочекався ранку у друзів. Ненависть до колись коханої жінки тепер горіла всередині полум’ям. Все уявляв собі, як він її ріже та присолює, щоб муки були страшнішими...

Око підбив кавалер, а відповідав чоловік

Дмитро тоді так кидався та шарпав двері, ніби брав приступом Бастилію. Добре, що сусіди збіглися на рейвах і потрохи довели до тями оскаженілого чоловіка. Порадили йому звернутися в міліцію. Він написав заяву і тим самим офіційно оголосив війну своїй дружині. Але Лідочка теж була не з боязливих. Програвши перший бій за квартиру, вона забрала дітей і переїхала в іншу – знову ж чоловікову. Незабаром відвезла хлопців до матері в малосімейку і з головою поринула в гульки.
Воєнні дії у подружжя починалися, щойно Дмитро повертався з чергового плавання. Якось він спробував зустрітися із дітьми, але не зміг – теща була непохитна, як скеля. Дмитро побіг з’ясовувати стосунки із Лідою, але вона, навіть не відкривши двері, викликала міліцію. Коли ж правоохоронці підійшли розбиратися і вона вийшла на поріг – всі ойкнули. Красуня Лідочка ніби щойно з рингу повернулася: розсічена губа, підбите око, синці всюди... Напередодні так посварилася зі своїм кавалером, що той кулаками почав відстоювати свою “точку зору”. А сьогодні, як на замовлення, чоловік нагодився.
– Це він зробив! – одразу тицьнула пальцем на Мітю, у якого нижня щелепа ще більше відвисла від здивування. – Він, козел, не дає мені жити! Хоче мене вбити! Подивіться, що зі мною вчора зробив. І знову прийшов знущатися.
Ліда так правдоподібно заливалася сльозами, що стражі порядку потягнули Дмитра до відділку і запроторили “виправлятися” на 15 діб.
Далі – гірше! У хід пішли діти, виклики психіатричної бригади і суди. Лідочка подала на розлучення і спробувала відсудити у чоловіка його ж квартиру, у якій жила. Дмитро ходив на всі судові засідання і завжди чемно відповідав, що розлучення він не дасть, “бо дуже любить свою дружину”. Коли ж Ліда спробувала розміняти житло, він подав новий позов: про позбавлення її материнських прав!
Поки вони воювали і розказували друзям, як ненавидять один одного, Дмитрова теща померла, і хлопці залишилися самі. Дмитро одразу забрав їх до своїх далеких родичів у село. Та так вони і залишилися там жити до повно-ліття. Забезпечував він їх повністю, тож Ліда не горіла великим бажанням забирати їх до себе. Зідзвонювалася із синами, дізнавалася, що все добре, і заспокоювалася. Дмитро одразу зрозумів, що цей факт можна використати на  свою користь, і подав у суд. Тоді за маму заступилися сини. І вони ж не дозволили неньці зробити із батька психічно хворого.
...Ліда, схлипуючи, нарешті піднялася з підлоги і, накульгуючи, пошкандибала на кухню. “Вже рік того ірода не бачила, і на тобі – ніс до носа зіштовхнулася у магазині. Може, знову надумав її виселяти з квартири? Але нічого, вона ще повоює!” –  так роздумувала, чекаючи, поки закипить чайник. Отямилася від настирливого дзвінка у двері. “Напевно, сусідка прийшла”, – подумала, і відчинила двері. На порозі стояв Мітя.
– Ліда, я з білим прапором прийшов, так що давай просто поговоримо, – почав він. – Тобі не набридло ще воювати? Оце побачив тебе сьогодні і зрозумів, що я тобі вже давно пробачив.
Наскільки швидко вони почали ненавидіти один одного, настільки ж швидко згадали й про любов. Одразу після того поїхали відпочивати у санаторій, а повернувшись, ходили по вулиці, як молодята, взявшись за ручки.
– У нас медовий рік йде, – відповідали всім, хто цікавився їхніми справами, і додавали, – шкода тільки, що так пізно похопилися. От якби можна було повернути час ...
Згодом сини поступили в інститути і захо-тіли жити самостійно. І Мітя, і Лідочка не довго думали: повіддавали хлопцям квартири, а самі перебралися в однокімнатну малосімеєчку. Чекати онуків.
Юлія САВІНА,
Волинська область

• Нравится
•