Браві походеньки козака Батечка,

Що  потрібно, аби стати козаком-характерником? Насамперед  бути  щирим прихильником православної віри та патріотом рідного краю. Ці  постулати для  Івана Довгаля, кошового судді куреня імені Северина Наливайка  із села  Тараканів Дубенського району,  як закон. А ще козак Батечко (так його називають молодші  козаки) має справжню козацьку шаблю, знайдену на  легендарному полі Берестецької битви, реліквійного мушкета, в якому й досі не збився приціл, вміє розганяти  грозові хмари, оберігаючи таким чином село від стихії, знімає з односельців “вроки”, сповідує строгий піст, під час якого спеціально худне на десять-тринадцять кілограмів, не визнає іншої зачіски, крім  “козацького оселедця”, носить багряні шаровари взамін тих, які Іванова дружина, будучи проти його козакування, спалила, і навіть гадки не має, як колись Сагайдачний, “проміняти  жінку на тютюн та люльку”.

Бойове хрещення

– Моє захоплення традиціями українського козацтва, – розповідає Іван Купріянович (чи, точніше,  Іван, син Купріяна, як  зачасти сам себе називає), – почалося з раннього дитинства, коли ніщо так не захоплювало, як  книжки про козаків. Їх у перше повоєнне десятиріччя у  моїх рідних Загорцях було небагато, але ті, що потрапляли  до рук,  прочитував, як кажуть, на одному диханні.  А потім відбулося перше “бойове хрещення” гіркою реальністю – мого батька оголосили куркулем. За що, я ніяк не міг збагнути, адже  тато нікого не гнобив, не образив, а лишень з ранку до ночі  трудився, як віл, і своєю  надважкою працею зміг накрити хату черепицею. Слава Богу, за нього заступилися односельці, яких він називав справжніми  козаками. Річ у тім,  що влада  зібрала у Загорцях сільську сходку і  поставила на голосування питання – хто за те, щоби  Довгалів як куркулів виселити до  Казахстану. Проголосував “за” лише один чоловік, решта були проти. Таку ж згуртованість проявили мої односельці (цього разу  із села Тараканів, куди  довелося переселитися) під час  референдуму за  незалежність України. На той час у нашому селі вже діяв козацький курінь, і я щасливий, що був біля його витоків. У 1991 році мене  посвятили  у чин дидискала (розвідника)  Волинської Січі. А два роки тому обрали кошовим суддею  Тараканівського  куреня імені Северина Наливайка.

Зброя

– У моїх обладунках є справжня козацька  шабля, – розповідає  Іван Довгаль, – її колись знайшли на полі Берестецької  битви. Причому, коли відчистили  від часового нальоту, то сталь аж заблищала під сонцем і задзвеніла  у руках. Вочевидь, вона добряче  колись гуляла по  ворожих головах. Мені ж нині слугує  як прикраса  або ж радше як символ. Правда, часто ще й бритися нею доводилося. Так ось, гострішого леза я не бачив.
– Якось, коли прямував на свято козацької слави  у Пляшеву на  “Козацькі  Могили”, – зізнається  кошовий суддя, –  мене спинила  міліція, побачила за поясом мушкета і хотіла його забрати. Мовляв, не маю  дозволу на  козацьку зброю. Я ж у відповідь спокійно дістав з кишені посвідчення і кажу: “Нате, хлопці,  читайте”. А там чорним по білому написано: “Іван Довгаль – кошовий суддя. Амуніція – шабля, пістоль”. Козирнули тоді під кашкет міліціонери і не тільки вибачення попросили, але й запропонували  на своєму авто підкинути до Пляшевої.

Характерництво

– Колись на Січі  були дивовижні люди, які вміли хмари у небі розганяти, –  продовжує свій екскурс у минуле  тараканівський  кошовий суддя, – а також  напускати на ворогів ману. Я цими  дивами не володію досконало, але все ж чогось таки навчився. Принаймні розігнати градову хмару для мене не проблема. Частинку цього секрету  розкрию – треба взяти  свячену вербу із Вербниці, артус (хліб, що освячується раз на рік, на провідну неділю), дві свічки – Стрітенську та  Страсну  –  і  навести цими святими речами хресне знамення на  темну хмару. І, звичайно, при цьому на вустах має бути прохальна молитва. 

Молитва

– І як часто  молитва злітає з вуст козака  Батечка?
– Взагалі-то негоже людині вихвалятися, що вона  багато молиться. То сокровенна річ. Інколи одна  щира молитва може більше добра принести, ніж повсякденні поклони. Але коли вже питаєте, то скажу – вдосвіта молюся до ікони Божої Матері Іверської  десь із півгодини. Тут далося взнаки, що 23 роки у церкві був читцем та два роки дияконом. Знаю службу від початку до кінця. Мене батюшка наш, може, не дуже любить, бо я інколи навіть йому зауваження роблю.

Вишиванка  і шаровари

– Чи правда, пане Іване, що  Ви самі сорочку вишили, бо люди у селі про це говорять.
– А про шаровари нічого не кажуть?
– Якщо чесно, то й про шаровари теж, але якось незручно про це питати…
– Подумаєш, що тут  незручного – спалила їх жінка, та й все. Бо набридли їй мої козацькі походеньки. Якось пішов у шароварах з дому на цілий місяць. Тоді ми якраз організували похід визначними історичними місцями. А вдома хазяйство зосталося – корова, кінь, свині, кури, їх же порати треба. Так, я розумію, що жінка добряче натомилася, хоч кормів заготовив вдосталь. Але ж не думав, що гнів моєї Лесі проявиться настільки. Вона взяла, та й зі злості, аби хати тримався, жбурнула одяг в плиту. Та моя Леся – доброї душі людина. Побачила, що я сам взявся сорочку вишивати, то за згадані два “гріхи” для мене аж три сорочки вишила. Що тут скажеш, справжня козачка.

Люлька

 Отож  тепер  тараканівський курінь може бути спокійним – кошовий суддя не проміняє, як у відомій пісні  Сагайдачний, жінку на тютюн та люльку?
– Звичайно, ні. Тим паче, що  козацьких люльок у мене більш ніж вдосталь. І далеко  по них ходити не доводилося. На своєму городі  не раз виорював. Вочевидь, саме  цією землею  проходили полки  Богдана Хмельницького, і слід від цього походу зостався у  вигляді люльок,  підков, залишків кінської збруї. А одна з моїх  люльок надзвичайно рідкісна, схожа на ту, яку описав  Іван Котляревський в “Енеїді” – пряма, так звана духова.
Сергій Новак,
Рівненська область

 

 

• Нравится
•