90 літ Бог дав, 30 з них – головував
Іван Мельниченко
У 1956 році, коли об’єднали ясенівський і вітонізький колгоспи, селяни довірили йому свою долю. Робочий день голови починався о п’ятій. Їхав на ферми, зустрічався з людьми, разом вирішували проблеми виробництва. У колгоспі в кращі часи в автопарку було більше 70 автомобілів, 60 тракторів і безліч найпрогресивнішого та дуже потрібного у господарстві причіпного інвентаря. Бо ж аби отримувати високі врожаї цукрових буряків, льону, картоплі, яку вагонами відправляли в Грузію та Вірменію, одними працьовитими руками не обійтися. На фермах мали до чотирьох з половиною тисяч худоби, з них до півтори тисячі дійних корів. І худоба неабияка, а породиста, племінна, високопродуктивна. Як продавали бичків, то вагою понад півтонни, а племінних теличок з руками забирали, хоч і коштувала кожна більше двох тисяч карбованців.
– Такий науковий підхід до розвитку племінного тваринництва у господарстві додавав можливість до 70 відсотків прибутків отримувати саме завдяки тваринництву, – каже Іван Якович. – Дуже любив худобу, гарну, вгодовану, доглянуту.
– Іван Якович Мельниченко у колгоспі був, як добрий і мудрий батько у сім’ї: кожного вислухає, зрозуміє, – розповідає Микола Захарчук, який вісім років очолював у колгоспі партійну організацію. – І навіть у найскладніших ситуаціях ніколи ні на кого голосу не підвищував. А як він цінував спеціалістів, як дбав про оплату праці. Жодного не звільнив з власної ініціативи, хоч було за що і кого.
– Людей такої душі і з таким розумінням проблем інших не часто зустрінеш, – каже Микола Патійчук, який майже 11 років возив голову. – Він і про сім’ю запитає, і проблемами поцікавиться та вирішить їх. Але дисципліна у нього завжди була армійська.
Груди голови колгоспу один за одним стали прикрашати орден Трудового Червоного прапора, орден “Знак Пошани”, орден Леніна. Високих шкіл не закінчував – не було коли за роботою. За плечима лише спеціальні для керівників курси бухгалтерів та економістів. Намагався до всього дійти сам, все наперед визначити. І, звичайно, покладався на кваліфікованих і досвідчених спеціалістів, які знали, вміли і могли все.
Зараз Іван Якович уже давно на заслуженому відпочинку. Що не кажи, а літа беруть своє – стають неслухняними ноги, важко пересуватися, але погляд, прискіпливий і гострий, пронизуючий, мельниченківський, залишився незмінним. А коли розповідає про роботу, то не віриться, що йому дев’яносто. Сьогодні Мельниченки Іван та Тамара господарюють лише удвох. А дітей чекають у гості. Минулої п’ятниці господар святкував свій 90-річний ювілей. Хай Бог благословить цю сильну, працьовиту і незвичайну людину своїми милостями, хай посилає здоров’я, сімейний затишок, любов рідних і повагу всіх, з ким зводила доля за роки праці.
Катерина Урбас,
Волинська область
| Comments: |
