Генеральські погони та кар’єру спортсмена проміняв на… корів,

Микола ГУРИЧ

Обробляє чотири тисячі гектарів землі

З наукою Микола Гурич з Ратнівського району на Волині дружив з дитинства. В 16 років він вже став студентом Львівського зооветінституту, який закінчив з відзнакою. Багато займався спортом. Хотів продовжити навчання в аспірантурі, однак пішов служити в армію. Службу проходив аж на Кубі в розвідроті. Поліському хлопцеві пропонували продовжити службу у війську. Спостережливі керівники казали, що він в 30 років може стати генералом. Але Микола повернувся в район, звідки родом.
– Чи шкодую, що кожен день доводиться крутитися між фермою, тракторною бригадою, полем, банком? Ні. Хоча міг би наукою зайнятися, бо після армії закінчив аспірантуру і маю ступінь кандидата сільськогосподарських наук. Мій одногрупник – декан факультету в одному з вузів, а от мені випало працювати у Видраниці. Кожному своє, – каже Микола Ілліч.
У 2003 році у Видраниці створено приватне сільськогосподарське підприємство “Прогрес”, засновником якого є Микола Гурич. Він взяв в оренду у селян чотири тисячі гектарів землі, майно. Сьогодні підприємство орендує поля навіть у Ковельському та Старовижівському районах.
– В землю довелося вкласти багато і коштів, і сил, – каже господарник. – Адже врожайність зернових була 9-13 центнерів з гектара, кормових культур – по 40. За ці роки, наприклад, кукурудзи збираємо вже по 400, навіть буває по 600 центнерів з гектара, сіна – по чотири тонни. Маємо дуже гарні пасовища, утримуємо більше двох тисяч голів худоби, тисячу свиней. Оновили тракторний парк: придбали економні в пальному трактори, комбайни, на яких зручно працювати і які дають можливість без втрат збирати зернові.
– Чи плануєте надалі брати в оренду землю і розширювати господарство?
– Якщо люди з інших сіл побажають здати свої земельні паї нам, ми і цю землю будемо обробляти, хоча часом до тих, хто щось робить, якесь заздрісне ставлення.
Господарство “Прогрес” – одне з економічно найсильніших у поліській зоні. Працює до 200 людей, у пік – 250.

«Не люблю, щоб ходили  із синіми носами»

Сьогодні господарство надоює 3200 кілограмів молока від корови. Минулого року продали 1200 тонн цієї продукції. На фермі механізували всі процеси, працює єврозмішувач. Звісно, щоб щось мати, Микола Гурич не обходиться без кредитів. Каже, що без цього сільське господарство не підніметься. Працівники мають найвищу зарплату в районі серед сільгосппідприємств.
– Успіху можна досягти, тільки якщо в колективі працюють досвідчені кадри. Мені вдалося їх зібрати, зберегти. Від нас не повтікали люди за кордон на заробітки, як в деяких господарствах, де не виплачували роками заробітну плату, й спеціалісти змушені шукати собі кошти на хліб деінде. Тому й зарплата в нашому господарстві одна з найвищих в районі серед сільгосппідприємств, – каже господар.
Керівник зізнався, що любить у сільському господарстві дисципліну, як і в спорті, поважає відданих справі людей. Не терпить пиятики на робочому місці, щоб “хтось ходив із синім носом”. А відтак, і гарний труд буде оцінено: комбайнер за жнива може запросто заробити 15 тисяч гривень.
Цьогоріч посіяли 1200 гектарів озимини, 800 – ярих зернових. Низькою ціна на зерно вже не буде, як і на якісне м’ясо. Господарник принципово не використовує в годуванні свиней премікси з гормональними препаратами, які стимулюють ріст тварини. Свиней годує тільки якісними комбікормами.
– Прикро, що в нашій державі товар не маркується. Бо наша продукція, – запевняє керівник, – якісна і конкурентоспроможна. СОТу я не боюсь. Ми не гірше за іноземців знаємо, як сьогодні займатися зерновими чи молоком. Тож настав час встановлювати на фермах доїльні зали. І це в нас буде. Ми вже механізовано роздаємо корми худобі, маємо якісні європейські косарки. Породу корів маємо хорошу, а доїльні зали – питання часу. Працюють кваліфіковані спеціалісти, приміщення нормальні, молоко охолоджується, то ніякий СОТ нам не страшний. Нашу продукцію будуть брати ще краще, ніж той “ширпотреб”, який сьогодні пхають в Україну. Треба не поважати ні себе, ні націю, щоб таку неякісну продукцію завозити в нашу державу. Якби ще держава стільки давала дотацій, як в країнах СОТ, адже в нас ризиковане землеробство, то б наші села жили набагато краще. Але в останні роки вони кинуті на виживання.
– Маєте якісь плани на майбутнє?
– Вся продукція, якою ми займаємось, прибуткова. Тому надалі сіятимемо зернові, вирощуватимемо худобу. Ріпак можна вирощувати на біодизель, як і кукурудзу – не тільки на паливо, але й як фуражну культуру, на корм худобі. Взагалі, сьогодні будь-які зернові – вигідна справа, аби дотримувався технологій. Пам’ятаєте, як колись не хотіли брати жита, до пшениці прискіпливо ставились? Тепер можна продати будь-яке зерно, аби якісне. Наші землі здатні сьогодні видавати 50-60 центнерів зернових з гектара. Ми можемо надоювати від корови по 8 тисяч кілограмів молока. Треба тільки вміло господарювати. Коли говорять про продаж землі, то це зробити найлегше – щоб прийшов якийсь закордонний капіталіст. Треба тут, в своїй державі, шукати вихід, а не сіяти чим-небудь, орати чим-небудь і кричати, що все погано, – каже керівник.
Микола Гурич хоч і вимогливий до своїх працівників, але завжди їм допоможе, якщо біда. За кошт підприємства працівників доставлять в лікарню, одиноким безкоштовно дають сіно, транспорт, допомагають соціально-культурній сфері села. За оренду землі підприємство сьогодні платить півтора відсотка від вартості (цього року платитимуть два). Збільшиться плата і за оренду майна до трьох відсотків. Директор “Прогресу” каже, що фінансова можливість господарства дозволяє це зробити.
– А чи займаєтесь спортом? – запитала насамкінець розмови.
– Не вистачає часу… – зізнався. – Бігаю між полем, фермою, тракторною бригадою та банком. Важка галузь сьогодні – сільське господарство.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

• Нравится
•