Шість тисяч операцій хірурга Ткача
Хірург Олександр ТКАЧ
У поліклініці біля його кабінету черга, хто на перев’язку, хто на консультацію. Всіх терпляче приймає та вислуховує лікар. Люди між собою говорять: “Добрий у нас доктор і уважний”. По-моєму, найкраща характеристика від народу для медика. З нами хірург почав розмовляти лише після того, як прийняв усіх пацієнтів.
Народився він у Чернівецькій області напередодні війни. Було голодне післявоєнне дитинство без мами, яка рано померла. У 1963 році закінчив Чернівецький медичний інститут і поїхав на цілину в місто Павлодар – відразу розпочалася його хірургічна практика...
Саме тоді пройшла чергова хрущовська амністія, випустили на свободу багато кримінальних злочинців, а більшість з них сиділи у таборах в Казахстані. Там таке почалося, як під час бойових дій. У Павлодарську лікарню привозили людей з ножовими та вогнепальними пораненнями. Тоді вперше молодий хірург був асистентом під час операції на серці після удару ножем. Два роки відслужив у військовому госпіталі. Після армії повернувся у рідні Чернівці, але там медиків вистачало – був медінститут.
Колега намовив його приїхати у 1965 році в Зарічне. Думав, попрацює кілька років, поки не знайде щось краще, а вийшло, що на все життя. Тут і зустрів свою долю. Майбутня дружина приїхала на Полісся працювати акушером-гінекологом. У перші роки вночі у лікарні навіть не було освітлення – опівночі припинялася подача електроенергії. Термінові операції доводилося робити при керосинових лампах. Часто надавали допомогу у різноманітних акушерських ситуаціях – у поліських селах жінки народжували вдома. Поліський хірург виїжджав на термінові виклики і у свята. Новорічного вечора, коли вже зібралися святкувати, викликали у село Борова – ножове поранення в живіт. На місці прооперували і Новий рік зустріли. Якось привезли хлопця з ножовим пораненням у серце – також вдалося врятувати.
Згідно з операційним журналом Олександр Іванович Ткач провів понад шість тисяч операцій, і це не рахуючи незначних хірургічних втручань.
– Колись я рахував, що кожен восьмий житель району пройшов через мої руки, – розповідає лікар. – Зарічнянський район найвіддаленіший, і він знаходиться за 200 кілометрів від обласного центру, тому майже всі складні операції доводиться робити місцевим медикам – більше розраховувати немає на кого. Якось після пологів в однієї жінки розпочалася страшна кровотеча, і кров втратила здатність згортатися. Нас тоді виручило тільки те, що в районі працювала бригада з обласної станції переливання крові. Ми тій жінці перелили 20 флаконів по 250 мілілітрів. Але кровотечу вдалося зупинити лише після того, як зробили пряме переливання крові від двох наших медиків. Тільки це врятувало життя породіллі.
– У кожного хірурга є своє кладовище, – каже Олександр Ткач. – Нам не дано судити, кому жити, а кому вмирати. Є такі випадки, коли розумієш, що хворий може і не вижити. Але мусиш рятувати людське життя, тому свідомо йдемо на ризик. Хочу визнати, звикнути до смерті неможливо, навіть будучи стільки років у медицині. Зараз дуже багато біди є через зловживання алкоголем: бійки, травми, ножові поранення, – бідкається лікар.
Двоє синів Олександра Івановича також стали медиками і обрали хірургію, хоч їх батько й відмовляв. Старший син Олександр – завідувач операційного блоку у Рівненському онкодиспансері. Менший, Віктор, у Рівненській обласній лікарні – завідувач відділення гнійної хірургії.
Поки ми розмовляли, біля кабінету хірурга знову зібралася черга. Зайшла жіночка зі сльозами на очах: “Лікарю, допоможіть!” І так щодня вже сорок п’ять років.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
