Влада в Україні – влада злодіїв?
Підпис відсутній
То що ж таке корупція?
Для багатьох громадян слово корупція асоціюється з українською незалежністю, бо воно стало загальновживаним саме у 90-ті роки. Але це аж ніяк не означає, що совєтська держава не була корумпованою. І хоча рештки прихильників комуністичного режиму разом зі своїм очільником Симоненком доводять, що їхня система була чесною, вони забувають, що саме при совєтах процвітали бюрократія, блат і хабарництво. А це не що інше, як корупція. В Указі «Про Концепцію подолання корупції в Україні», де знову реанімовано ідею створення Державного комітету по боротьбі з корупцією, дається цілий перелік негативних явищ, які її різнобічно характеризують. Та якщо коротко, то це слово латинського походження й дослівно означає підкуп хабарами, продажність серед державних, політичних і громадських діячів, а також урядовців і службовців державного апарату; становище, коли це явище охоплює урядові й адміністративні кола.
Не будемо заглиблюватися в історію, проте від неї нікуди не дінешся, щоб зрозуміти корені найбільшого зла в Україні. Менталітет наших сусідів росіян вибудовувався на злодійстві. Їхня народна мудрість говорить: «С трудов праведных не наживешь палат каменных». Не дивно, що урядовці Катерини ІІ крали із казни 43 відсотки грошей. А Олександр І якось зауважив: «Хто не бреше і не краде – той не росіянин». Навіть австрійський посол в Росії Карб у 1701 році відмітив: «Нема москвина, якого не можна не підкупити». А коли до влади у Росії у 1917 році дорвалися ще й голодранці разом із жидами, то повчитися злодійству й шахрайству було у кого, крадіжки стали звичним явищем. А тут ще й планова економіка новоствореної соціалістичної держави, яку москвини насадили в Україні, породила дефіцит товарів. «Не вкрадеш – не проживеш» – цей вислів став загальнодержавним девізом на всьому радянському просторі. Крали усі, починаючи від рядового робітника і закінчуючи найвищими посадовцями. Різниця була у тому, що кожен це робив у відповідних масштабах. Зрештою, навіть щоб придбати щось для колгоспу, підприємства чи установи, потрібно було мати блат і запропонувати хабара. Вже тоді почали вироблятися «схеми» для задоволення як власних, так і державних інтересів.
Для прикладу, ще при комуністах московське керівництво «Союзглавмашу» та директори кількох великих заводів створили «підпільне підприємство», якому продали 900 ткацьких верстатів, тобто самі собі. Зрозуміло, що за вищими цінами. Поява такої «схеми» виправдана: придбати ці верстати через Держплан офіційно можна було навіть не через місяці, а роки! А та ж держава вимагала виконання планів «вже сьогодні», збільшуючи їх з року в рік. Йдучи на такі оборудки, неможливо було відмовитися від того, щоб не покласти ще щось собі у кишеню. Таких «союзно-комуністичних» прикладів безліч. Правда, у ті роки вся брехня і злодійство, за винятком окремих випадків, офіційно не оприлюднювалися.
Звідки взялися VIP-злодії?
Україна, ставши незалежною, залишилася з тими самими директорами, керівниками, держапаратниками, які ще вчора гордилися своїм партквитком, тобто з тими людьми, яких виховала комуністична система. Вона лише втратила статус «поштової скриньки», куди надходили усі вказівки з Москви. І почалася «приватизація», а точніше привласнення державного майна у великих масштабах. (У 1917 році майно забрали у людей, а у 90-х у держави, а правильніше – знову в тих самих людей). Тобто український народ пограбували двічі! Хто найперше мав доступ до державної годівниці? Ті ж вчорашні очільники й керівники різних впливових структур.
Яскравий приклад уже з часів незалежної України. Президент агропромислової асоціації, а точніше «номенклатурного кооперативу» «Земля і воля» (1992-94 рр.), колишній міністр сільського господарства Олександр Ткаченко у 1993 році отримав кредит на суму 70 мільйонів доларів США від нью-йоркського «Сіті-банку» на закупівлю американського кукурудзяного насіння. Певну кількість справді закупили (пізніше Ткаченко скаже, що воно було зіпсоване), решту кредиту витратили на придбання люксусових американських автомобілів, телевізорів, комп’ютерів, факсів, меблів та інших товарів народного попиту. «Земля і воля» з цим кредитом не розплатилася, тож на його погашення були направлені кошти з державного бюджету! А ще Вінницька область на цій кукурудзі понесла збитки на мільйон гривень. Порушена «кукурузна» кримінальна справа вміщала 37 томів. Та чи відповів за це товариш Ткаченко? Ні. Більше того, з трибуни Верховної Ради він мало не кричав:
– Ні Генеральний прокурор, ні його заступник не вповноважені втручатися в діяльність асоціації, яка працює на добровільних засадах і якою керують засновники!
Зрозуміло, що робив він це не сам, знав з ким поділитися, ким прикритися... Генпрокурор Дацюк цю справу закрив. Де зараз Герой соцпраці Ткаченко? Знову від партії комуністів у парламентському кріслі «тисне кнопки», ще й очолює комітет з питань економічної політики. («Корумповані законодавці прагнуть до керівних посад в парламентських комітетах і комісіях, насамперед у тих, які займаються проблемами ринкового регулювання, формуванням і розподілом бюджетних засобів, державних замовлень...» – це витяг з Концепції комітету по боротьбі з корупцією). Отже, не секрет, що VIP-злодії намагаються пролізти туди, де «крутяться» великі гроші. Той-таки Ткаченко 1999 року був головою Верховної Ради, та ким він зрештою не був, навіть почесним президентом Тендерної палати України, таким собі узаконеним державним рекетом, – тут справді необмежене поле для «прикарманювання» бюджетних коштів. Зараз Олександр Ткаченко і йому подібні в парламентській комісії, яка розслідує діяльність харківського міського голови Добкіна й розбазарювання мільйонної суми грошей. Ворон воронові око виклює? Це знову-таки лише єдиний приклад «чеснот» представників комуністів. А їх безліч! Зрештою, перші українські президенти – представники найвищих чинів партапарату... А зять Кучми Пінчук – друга найбагатша людина в Україні після Ахметова. Це, так би мовити, для тих, хто любить доводити: «Колись такого не було». Було!
Надприбутки, отримані незаконними шляхами, дають можливість багатьом посткомуністичним можновладцям матеріально забезпечити не лише себе і своїх дітей, а й гарантувати забезпечення найвишуканіших забаганок своїм нащадкам. І все це за рахунок розпродажу власної країни!
Найгірше і найстрашніше те, що корумпована номенклатура злилася воєдино з криміналізованими структурами. Мабуть, має рацію американський політолог Олександр Мотиль, який називає Україну «недорозвиненою і вкрай корумпованою українською псевдодержавою». Колишні бандити легалізували на крові зароблені гроші, відкриваючи власний бізнес і скуповуючи за безцінь державне майно. Звичайно, що для них такий ґешефт коштував мільйонних сум, які осідали у кишенях державних керманичів. Тобто діяльність одних (бандитів) і других (колишніх партійних діячів) співпала – вони злилися у «мафію». У нас більше прижилося слово «клани». І якщо на Заході прийнято вирішувати проблеми за допомогою адвокатів, то у нас – за допомогою вибухівки й автоматних черг.
Підтвердженням того, що державою правлять «корумповані клани» – є останні «списки» депутатів і ті особи, які нині при владі. Для кого вони «пишуть» закони?
Ольга ЖАРЧИНСЬКА
Закінчення в наступному номері
| Comments: |
