Втеча з ГУЛАГу
Євмен ТИШКЕВИЧ з дружиною
Православне ім’я – надійний ангел-охоронець
Село Голишів знаходиться поряд з Клеванем. Ми повернули на сільську вуличку і їхали помаленьку – хотіли когось зустріти, щоб запитати, де живе Євмен Тишкевич. З одного двору вийшов високий худий чоловік, дуже схожий на академіка Миколу Амосова. Ми зупинилися, і одразу зрозуміли, що це і є наш герой. Він зранку завітав до родичів, і завдяки щасливому збігу обставин ми його зустріли.
Пан Тишкевич пояснив походження свого рідкісного імені. Народився він у вересні 1922 року, якраз у день святителя Євменія Гортинського. Тишкевич на все своє сповнене випробувань життя отримав дуже надійного ангела-охоронця.
Чотири класи початкової школи хлопчина закінчив у Голишеві. Три роки ходив у Клевань в семирічну польську школу. А ще вчився у духовому оркестрі, який був при місцевій пожежній частині. Так що юний Тишкевич ще здобув і музичну освіту, бо поляки вчили безплатно.
– Батьки дуже хотіли, щоб я вчився далі, – пригадує пан Євмен. – На той час ми жили непогано. Працювали тяжко, але були незалежні від колгоспів. Мій батько до 1939 року мав продуктову крамничку в Голишеві, яку купив у жида.
Національна свідомість українця формувалася в умовах польської окупації. У селі на той час було дві підпільні організації, які конкурували між собою, але не чіпали одні одних: КПЗУ – комуністи, і ОУН – націоналісти. В ОУН була краща конспірація, а комуністи досить часто влаштовували публічні акції – вивішували червоні прапори. Вже тоді Євмен Тишкевич познайомився з націоналістами. Його приваблювала їхня програма, девізом якої були слова: “Здобудеш Українську державу, або згинеш в боротьбі за неї”.
– У вересні 1939 року до нас прийшла радянська армія, поляки в паніці вже не мали куди втікати, – продовжує мій співрозмовник. – Солдатів називали визволителями, виходили на трасу і зустрічали з квітами, як братів. Я ще тоді звернув увагу – вони були голодні і страшно залякані.
Вибрався з рівненської тюрми через дах
Найперше, що зробила радянська влада, коли прийшла на Західну Україну, – завезла сюди багато дешевої горілки. Щоб споїти народ, аби він менше думав. За Польщі не було такого, на велику гостину купували пляшку горілки, і всім вистачало.
Визволителі створили видимість демократії – організували вибори сільського голови. Але тут у влади стався прокол. Наївні селяни висунули свого кандидата і стали агітувати за нього. Тоді терпець владі увірвався, і за це чекісти забрали трьох хлопців з Голишева.
Якраз у неділю, 22 червня 1941 року, радянська влада організувала показовий суд над заарештованими націоналістами.
– Приїхали у Голишів суддя, прокурор зі свитою, – пригадує Євмен Костянтинович. – Зігнали людей. Тільки розпочався судовий процес, як ми побачили, що на Рівне літаки зі свастиками летять. Люди з криками “Війна!” розбіглися з того суду. Навіть заарештованих ніхто не охороняв. Через кілька днів у село прийшли німці. Призначили сільського голову.
У 1941 році ОУН Бандери організувало військовий вишкіл для молодих націоналістів у Клеванському замку. Готували похідну групу з 50-ти людей на схід. Тишкевичу присвоїли звання бунчужного. Група вже навіть вирушила на Київ і дійшла до Житомира, але несподівано отримали наказ вертатися додому. Євмен влаштувався бухгалтером у сільпо, мав відповідний документ – аусвайс. Його німці не зачіпали.
Весною 1943-го сільський голова зібрав всіх жителів на збори.
На підводах приїхали німці і польські поліцаї. Всіх людей оточили, вишикували в три ряди. Відібрали 75 осіб і загнали в стайню. Голові наказали знайти 15 підвід. А потім оголосили, що йдуть по хатах робити трус. Через кілька годин повернулися і повезли заарештованих селян на Рівне. П’ятеро людей на підводі і один поліцай-охоронець.
– Ми могли б легко справитися з тією охороною, а далі? – розказує Євмен Тишкевич. – Приїдуть німці і спалять село, розстріляють наші родини. Вирішили поки не втікати. Привезли у Рівне в тюрму. Не знаю, чому, але наступного дня нас погнали на залізничний вокзал у баню, яка була обладнана у вагонах. Але німці були необачні: якби нас арештували чекісти, то одразу б усіх переписали. А то навіть не було ніякого списку, тільки вказана кількість людей. Коли нас з бані вели назад у тюрму, то до кожного хтось з родини приїхав. Привезли одяг та харчі. Стали нам передавати перед воротами, і в той момент двоє хлопців втекли, навіть охоронці не помітили. Нас загнали в камеру, порахували – двоє людей не вистачало. Вигнали на тюремний двір, вишукували. Перед строєм бігав розлючений німець з палицею і кричав: “Хто втік?”
Нас знову стали заганяти у камеру, а я у дворі за стіною заховався. А що робити далі, не знаю. Думаю, через прохідну не пройду і через верх не перелізу – шість рядів колючої проволоки. І ніби на волі, а вийти не можу. Вирішив так – що буде всім, те й мені, піду в камеру. Але побачив якісь двері з ґратами. Штовхнув – вони були відчинені, а за ними сходи, які вели на тюремне горище. Діватися нікуди – поліз. Через слухове вікно вибрався на дах, покритий бляхою. Вчепився за жолоб і впав… у тюремний двір. Тільки з іншого боку. Добре, що нікого там не було, а це ж 12-та година дня!
Стою і думаю, я майже на волі, а як вибратися? Серед двору біля ями з вапном стояла величезна 200 літрова бочка. Вилив з неї воду, підтягнув до стіни. Зняв з ями велику дошку і поставив її на бочку. Так по тій дошці переліз через тюремну стіну. Страшенно подер руки в колючу проволоку. Просто диво, що ніхто мене не побачив. Сам Бог мені допомагав – я не зустрів ні німця, ні поліцая. За втечу розстріляли б на місці.
Коли пан Євмен розповідав цей епізод, то дуже хвилювався, ніби ще раз переживав свою втечу з рівненської тюрми:
– Старався йти, не поспішаючи, хоча дуже хотілося кинутися бігти. Але стримував себе. Серед поля була самотня хатина. Коли я, весь закривавлений, зайшов туди, якась мовчазна жінка промила мої рани, зірвала з вікна фіранку, видно, в хаті більше нічого не було, і перев’язала руки. Я навіть не знаю, як звали мою рятівницю...
Після втечі з тюрми я пішов в УПА у відділ Підхмарного. У мене було псевдо Петро Могила. Наш відділ складався з двох сотень і дислокувався у селі Сухівці. Коли підійшов фронт, наші провідники прийняли рішення розформувати відділ і розсіятися на невеличкі групки, розійтися по домівках і зачаїтися в криївках. Ранньою весною 1944 року я захворів на тиф і лежав вдома. Одного ранку, 11 березня 1944 року, все село оточили військами НКВС. З хати в хату ходили чекісти. Вони точно знали, де живуть повстанці. Майже весь відділ видав провокатор Василь Нижник на псевдо Зоря, про що ми вже потім дізналися. Він сам з Полтавщини, і потрапив в наше село ще під час громадянської війни, одружився на місцевій дівчині. А коли більшовики відступали, то Нижник дружину забрав із собою в радянську Україну. Років двадцять про нього нічого не чули. Він об’явився в селі під час німецької окупації разом з дружиною та трьома дітьми. Був офіцером НКВС, але ж ми цього не знали. Розмовляючи з нами, Нижник лаяв радянську владу, щоб завоювати довіру. Розповідав, що сам постраждав від комуністів. Ми підозрювали, що він провокатор, але доказів цього не було. Сказали про свої здогади нашому керівникові, але провідник відповів, що Зоря чесніший за всіх нас. Нижник був кухарем, тому знав весь відділ в обличчя.
За мною прийшли о п’ятій ранку. Обшукали, але зброю не знайшли. Тоді заарештували зо сто людей. Судила мене “трійка” і дала 10 років таборів і 5 років позбавлення прав.
Кость ГАРБАРЧУК,
Рівненська область
Фото автора
Закінчення у наступному номері
| Comments: |
