На п’ятдесятиріччя хотіли посадити в тюрму, а На шістдесятиріччя йому дали Золоту Зірку…
Олесь ГОНЧАР під час перебування на Волині
«Який ідіот виношує таку ідею?»
Якщо спробувати зазирнути через століття в палітурки книжок, які триматимуть у руках наші нащадки, чи побачимо на обкладинці це увінчане колись лаврами ім’я? Над «Прапороносцями»? Хіба якщо знову комуністи прийдуть до влади, та й то, сумніваюсь, чи пробачать Олесю Терентійовичу його демонстративний вихід у дев’яностих з їхніх лав та відверту націоналістичну позицію. Може, над «Тронкою», відзначеною Ленінською премією (її обіцяли дати раніше, але в останній момент дорогу перейшов Михайло Стельмах, про що з великою прикрістю Гончар зазначив у щоденнику)? Але й «Прапороносці», і «Тронку» уже навіть викинуто з шкільних програм. Залишається «Собор», який наробив великого галасу й приніс ще більших неприємностей автору. Та якби не випадковий збіг кількох епізодів з життя героя твору партократа Лободи й першого секретаря Дніпропетровського обкому КПРС Ватченка (про що письменник сам не раз наголошував), переконаний, ніякого скандалу не було б, «Собор» ніхто не вилучав би з видавництв, не знищував би накладу, а твір увели б до шкільної програми й назвали черговим досягненням у жанрі соціалістичного реалізму. Зрештою, такими й були перші критичні відгуки про роман, доки хтось з Ватченкового оточення не полінувався сам його прочитати і не впізнав у Лободі свого всесильного боса (він був чи то кум, чи то сват самого Брежнєва). Отримав по саму зав’язку і Гончар, і перші «критики». Навіть всемогутній намісник Москви на теренах України Петро Шелест, котрий нібито з глибокою повагою ставився до «живого класика», не міг (швидше за все) приструнчити дніпропетровського князька, котрого сам зневажав і ненавидів. А Ватченко вимагав немало-небагато – посадити Гончара в тюрму! Порятували письменника, очевидно, все-таки «Прапороносці». Адже якби автора засудили, довелося б їх викидати зі шкільної програми. А що тоді лишилося б?
Ще в 1965-му Шелест був навчений щодо Гончара і його значення в літературному та політичному житті Союзу. Щоб засудити трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація», тоді була створена в ЦК КПУ комісія (Бажан, Дубина, Скаба, Головко і ще 24 письменники, відомі історики, працівники ЦК КПРС). Записали до неї й автора «Тронки», але він відмовився. За цей демарш вимагали виключити Гончара з партії, вивести з ЦК і навіть арештувати. Шелест подзвонив Підгорному (секретарю ЦК КПРС, найвпливовішій на той час особі в партії) в Москву, щоб порадитися. Той сказав: «Знаєш, Петре, нас з тобою арештують, ніякий чорт і слова не скаже. Про Гончара заговорить світ, та й узагалі, який ідіот виношує таку ідею?»
Друге дихання так і не відкрилося
Отже,1965-го буря промчала повз життя одного з офіційних радянських мільйонерів (щодо письменницьких заробітків), і він продовжував перебувати на українському Олімпі аж до свого шістдесятиріччя, намічуючи на піджаку місце для омріяної Золотої Зірки (була така традиція в СРСР – нагороджувати вірних слуг до ювілеїв), яку отримав аж 1978 року. Натомість у 1968 році замість Зірки засвітили Прапороносцю нари, його «били» в усіх українських часописах, у тому числі й заводських багатотиражках, а «прокольний» твір на два десятиліття піддався повному забуттю, начебто його зовсім не існувало. Гончара зняли з посади голови спілки письменників, позбавили депутатства у Верховній Раді. На щастя, до тюрми справа не дійшла. Але й цього вистачило, щоб знищити митця практично у розквіті творчих сил. Олесь Терентійович уже нічого видатного не написав, бо нагородження його останнього роману «Твоя зоря» Державною премією у 1980 році було швидше даниною минулим заслугам, ніж відзнакою якогось досягнення.
Гончара мені пощастило застати і навіть бачити ще живого. Було то ясного травневого дня 1985 року в Житомирі, куди класик приїжджав на зустріч зі студентами. Я тоді закінчував останній курс філології і мріяв про увінчаний лаврами письменницький хліб, а Олесь Терентійович завершував свій літературний шлях, хоча в його неповних сімдесят у багатьох прозаїків відкривається друге дихання. У Гончара воно не відкрилося. Мабуть, лаври надто згірчили хліб, і він йому більше не смакував.
Зустріч проходила в місцевому драмтеатрі, Гончар сидів у президії серед «вибраних» житомирських письменників. Мав вигляд старої, втомленої далекою дорогою людини, байдужої до всього, що відбувалося довкола. Лише трохи ожив, коли студентка вручала йому букет квітів. Очі Олеся Терентійовича зблиснули і провели струнку вродливицю у вишитій сорочці і віночку сумним мрійливим поглядом.
Виступав Гончар довго, але ми так і не второпали, про що він говорив. Відтак, повертались у гуртожиток з відповідним настроєм: втіху, що таки побачили хоч одного живого класика, гнітило відчуття чогось недобаченого і недочутого.
Незалежність України Олесь Терентійович, як і більшість його колег по літературному цеху, зустрів піднесено. Тут немає нічого дивного: майже кожен письменник, котрий писав українською, і за радянської влади був у душі націоналістом. Про бачення пострадянської України і своє місце в ній Гончар повідав у «Щоденнику». По-моєму, цей твір (виданий у трьох томах вдовою письменника кілька років тому) та ще остання книжка малої прози, написана наприкінці вісімдесятих, – найцікавіше з усього, що він створив. Про це свідчить хоча б те, що за винятком нового академічного багатотомного видання, над яким нещодавно почали працювати, інші твори Гончара у незалежній Україні практично не видаються.
Микола Шмигін
| Comments: |
