У «грослазареті» під нетішином щодня вмирало по 300 людей
У художній літературі є чимало спогадів про фашистські табори часів Другої світової війни, але про “фабрики смерті” на території України інформації обмаль. Хоча вони були, і там загинуло понад мільйон людей. Один з найбільших таборів в Україні знаходився поблизу міста Славута, що на Хмельниччині. Матеріали про “Грослазарет-301” були оголошені на Нюрнберзькому процесі доказами злочинів фашизму проти людства. Та у повоєнні роки місця масових поховань на території табору заростали травою забуття через нелюбов радянських ідеологів до військовополонених. Історичну справедливість почали відновлювати лише нещодавно, і посприяли цьому учні загальноосвітньої школи №2 міста Нетішин, знявши документальний фільм про “Грослазарет-301”.
На Хмельниччині табірних жахів натерпівся актор Смоктуновський
“Грослазарет-301” для полонених солдатів та молодших офіцерів Червоної армії фашисти розмістили за два кілометри від міста Славута, на території військового містечка. Табір займав десять триповерхових будинків, оточених колючим дротом та вежами для кулеметників. Одночасно у “Грослазареті-301” розміщували 15-18 тисяч червоноармійців. Цікаво, що подібні табори з’явилися ще під час Першої світової, коли сторони конфлікту дотримувалися кодексу честі. Грослазарети призначалися для лікування поранених і хворих бранців. Але на практиці славутський табір не мав з цим нічого спільного. Німецьке командування, роздратоване великим напливом полонених, навіть сприяло більшій смертності. У таборі не було найелементарніших медикаментів. Операції пораненим проводили за допомогою примітивних інструментів, а перев’язки робили зі старих переварених бинтів та ганчірок. Санітарна обробка людей не проводилась. Окрім того, у таборі були спалахи загадкових хвороб, які німецькі лікарі називали “парахолерою”. Насправді ж це були наслідки лікарських експериментів. Після війни німецький медичний персонал табору майже у повному складі був страчений союзницьким трибуналом над військовими злочинцями.
Мало шансів на виживання залишало й харчування у славутському “Грослазареті-301”. Денна норма їжі одного в’язня складалася з 200 грамів ерзац-хліба та двох літрів баланди. Хліб випікали зі спеціального борошна, яке привозили з Німеччини. Воно на 60 відсотків складалося з тирси. Баланду готували з лушпайок гречки чи проса та гнилої картоплі. Святом для в’язнів були ті дні, коли за розпорядженням коменданта їм дозволяли збирати мертвечину в околицях табору.
За свідченням архівних даних, які зберігаються у національному музеї Великої Вітчизняної війни у Києві, пік смертності у “Грослазареті-301” припав на зиму 1942-1943 років. В’язні, впрягаючись замість коней у голоблі, візками цілодобово вивозили трупи у заздалегідь підготовлені ями. За день помирало до 300 людей. Дійшло до того, що тіла не встигали ховати і просто викидали з вікон бараків на вулицю. Тут вони лежали до весни.
Такі дії фашистів підштовхували полонених до втеч. Найбільшу здійснили у червні 1943 року. Група в’язнів розпочала рити підземний тунель за межі огорожі. Перш ніж приступити до його спорудження, організатори створили спостережні пункти у різних місцях табору, аби їхній задум не викрила охорона. Ширина тунелю становила 70 сантиметрів, а висота – 50. Досить швидко перед будівельниками постала серйозна проблема – брак повітря під землею. Тоді вздовж підкопу зробили вентиляційні отвори. Вирішивши одну проблему, перед організаторами втечі постала інша. Тепер їх видавали звуки, що долинали з-під землі під час робіт. Тоді довелося піти на хитрість. Аби замаскувати отвори, двірник табору добився у німецького командування дозволу засіяти поле над підкопом тютюном і картоплею. Також з’явився самодіяльний оркестр. Музиканти проводили свої репетиції в той час, коли потрібно було заглушити шум будівельних робіт. Попри титанічні зусилля, 23 листопада 1943 року через цей підкоп вдалося втекти лише 15 в’язням. Вхід до рятівного тунелю й досі можна знайти у приміщенні колишнього бараку №2.
Як стверджують нетішинські дослідники, у “Грослазареті-301” жахів натерпілися й чимало відомих людей. Є відомості про перебування тут актора Інокентія Смоктуновського.
Найменшому учаснику знімальної групи було сім років
Не так давно про славутський “Грослазарет-301” можна було прочитати лише у спеціальній літературі. Переворот у цій справі зробили школярі краєзнавчого музею при загальноосвітній школі №2 міста Нетішин. Його тодішній керівник Світлана Кравчук організувала збір інформації про “Грослазарет-301” і вирішила відзняти документальний фільм, до якого увійшли розповіді ветеранів, німецька і радянська офіційні хроніки.
– У шкільному гуртку зібралися надзвичайно розумні діти. Їх захоплювала військова історія і переповнювали патріотичні почуття. Для багатьох та дослідницька робота стала доленосною. Хтось зі старшокласників пішов у військове училище, хтось вступив на історичний факультет. Над фільмом про “Грослазарет-301” працювала чималенька група людей-ентузіастів. Наймолодшому нашому помічнику було всього сім років, – розповідає пані Світлана.
Нетішинським школярам, звичайно, не вдалося зробити якихось сенсаційних відкриттів, але вони скрупульозно збирали інформацію з різних джерел. Вивчали архівні дані у Славуті, Хмельницькому та матеріали спеціальної державної комісії, яка була створена радянською владою після звільнення Хмельниччини від фашистів. Знімальній групі вдалося найбільш вдало з-поміж усіх попередніх дослідників систематизувати факти із життя славутського табору для військовополонених. Світлана Кравчук каже, що створений стрічкою резонанс підштовхнув владу до активних дій. Підтримати ентузіастів зі шкільного музею у Нетішині вирішила й відома українська скульпторка Світлана Лелях. Вона запропонувала свій проект меморіального комплексу на місці масових поховань славутського табору. Його, щоправда, відхилили, але робота над меморіалом, тільки за іншим проектом, таки розпочалася. Нині на місці масових поховань облаштовано “Поле Пам’яті”. Минулого року тут відбулось перепоховання 700 останків військовополонених.
Всього за приблизними підрахунками у “Грослазареті-301” фашисти замордували понад 150 тисяч військовополонених. Їхні останки розкидані на кількох десятках гектарів у численних братських могилах. Найбільш гостро, за словами Світлани Кравчук, стоїть проблема їх ідентифікації. Адже й через багато років, які минули з часів тієї страшної війни, рідні намагаються знайти хоча б місця поховань дорогих їм людей.
Сергій КРАЙВАНОВИЧ,
Хмельницька область
| Comments: |
