Перший український прапор зшила із сорочки та старих шторів
Лідія та Сергій КОЗУЛІ
Одні ходили нишком, щоб хліб в печі не сполохати, а інші?
Лідія Іванівна 37 років віддала пошті. Могла б ще й зараз працювати, але як тільки настав пенсійний вік, зразу ж пішла на відпочинок. Вирішили пожити для себе. В молодості не могла нікуди вирватись, бо четверо дітей виховувала.
– А зараз я зібралася і поїхала на могилу Тараса Шевченка в Канів. Хотілося залишити у Тарасовій світлиці якийсь подарунок, то я їм подарувала вишитий рушник, якому до сотні літ. Директор мені руки цілував, так він йому сподобався, – розповідає жінка. – А якось зібралася і поїхала на символічну могилу в Колодницю, що в нашому Ковельському районі насипана. А знаєте, скільки в мене часу? Тепер я перечитую «Кобзар», багато чого корисного дізнаюся про УПА. Захотіла – поїхала в Берестечко, захотіла – в Київ…
Подружжя Козуль завжди було активним у житті свого маленького поліського села Воля, що на Ковельщині.
– Хіба Батьківщина не починається ось з таких малих сіл? – запитує Сергій Сергійович. – Чи навіть з малих хуторів? Хоча в свій час ми отримали звичайнісіньке радянське виховання. Хоч десь в душі знали й іншу правду. Наприклад, моя мама все життя не любила комуністів. Коли їй було 13 років (сім’я жила в лісі на хуторі), до їхньої хати часто заходили то повстанці, то «красні». Вона розповідала нам про один випадок. Якось до оселі завітали повстанці. Якраз у печі господиня пекла хліб. То гості так тихо ходили, щоб хліб не сполохати і щоб він в печі не впав. Мовчки поїли і пішли. Після них на хутір завітали червоні. Зробили на подвір’ї цілий погром. Вивели із сараю поросну свиню і розстріляли з автомата. З її живота повилітали закривавлені поросятка. Повантажили свиноматку на віз і поїхали… Ця жахлива картина все життя в мами перед очима стояла. З тих пір вона не любила комуністів.
З Майдану забрала «швидка»
У рідному селі Воля подружжя Козуль першими стали підтримувати демократичні сили.
– Я з 1989 року в Народному русі була. А блакитно-жовтий прапор побачила вперше у Львові наприкінці вісімдесятих. Приїхала додому і кажу чоловікові, що Україна незабаром стане самостійною країною, – продовжує Лідія Іванівна. – Тож вирішили вдома й собі зшити український прапор. Покроїли голубу чоловікову сорочку та старі жовті штори з пошти. Чоловік вночі почепив стяг на трубу біля школи. Зранку дивимося – майорить. Ох і переполох тоді був, начальства наїхало… Ми могли тоді й роботу втратити. Але вже в ту пору люди в селах стали перешіптуватися, що Україна буде незалежною, раз і до них ця патріотична хвиля докотилася.
І зараз подружжя Козуль активне в житті села і району, шанує народні традиції. Коли була Помаранчева революція, то на Майдані в Києві стояли втрьох: чоловік, дружина і син. Сергій Сергійович достоявся до запалення легень, тож довелося в київських лікарнях побувати.
Оскільки подружжя зараз працює тільки на себе, то родина забрала майже 15 гектарів земельних паїв, придбала якусь техніку, тримає корів, коней. Господар каже, якщо селянин не лінивий і здоров’я не підводить, то жити можна. Наприклад, їхнє одноосібне господарство, як підрахували Козулі, годує сільгосппродукцією чотири сім’ї. А нещодавно вони вирішили зайнятися зеленим туризмом. Адже дім мають просторий, туристам є де зупинитися. Крім того, село Воля дуже мальовниче, поряд з будинком Козуль – річка, на березі якої вони збудували лазню. А скільки в лісі грибів і ягід! Та на конику можна селами подорожувати. Подружжя не викинуло на сміття й ткацький верстат. Він їм ще згодиться, щоб показати міським жителям, як можна отримувати домашнє полотно. Для цього готові й льон сіяти.
Дивлячись на цих немолодих людей, не перестаєш дивуватися, які ж працьовиті, допитливі люди живуть у наших селах. Лідія Іванівна та Сергій Сергійович не нарікають на життя, а багато трудяться, читають, подорожують. Свою малу батьківщину, село Воля, хочуть бачити заможною і процвітаючою.
Марія ДУБУК,
Волинська область
Фото автора
| Comments: |
