«Гроші за операцію чоловік компенсував на моєму тілі побоями»
Підпис відсутній
Виросла в сільській багатодітній сім’ї. Після восьмирічки і ПТУ я навчалась у Дубенському педучилищі. Неподалік Дубна жила моя тітка, тож на вихідні я приїздила до неї, допомагала. Якраз у неділю був мій день народження. Зранку прийшла тітчина подруга і сказала, що познайомить зі своїм братом, але він дуже сором’язливий. Я стала підмітати в коридорі і не почула, як двері рипнули. Піднімаю голову, а мені просто в лице пахнуть рожеві півонії. То було те перше і неповторне почуття, яке називається коханням (ще досі плачу). Після застілля ми пішли на річку. Потім кілька вечорів були разом. А одного разу він залишив на лавочці мене сам на сам зі своїм братом. З’ясувалося, що він так мене перевіряв. Ще раз приходив увечері в гуртожиток, але я спала, і дівчата чомусь мене не збудили. Так і розійшлися наші дороги. Я поїхала додому, де мене чекала робота у дитсадочку. Все забулося, тому що не писав мені. Знала його ім’я, а прізвища – ні, запитати ж у тітки соромилась.
А вдома я зустріла свою долю. Позна-йомилися, йдучи з клубу, там саме фільм «Ворог» показували (сам фільм підказував, хто насправді цей друг). Стали зустрічатися. У цього хлопця була така сила притягання, що без нього мліла. То ходив до мене, то не ходив, а я не могла, переказувала, щоб прийшов. Просто страшенно полюбила, бо був гарний: високий, чорнявий, з вусиками. Ну, хіба не полюбиш?
Ще перед весіллям запитав, чи мала когось до нього, а я, звісно, не мала – це «добрі люди» нашептали. Не надала значення, що живе не своїм розумом. Все було добре аж до народження доні. Але в лікарні скандал, бо його баба сказала, що маю народити хлопчика (баба вгадала моїй свекрусі). Ніякі вмовляння не допомагали, поки сам не вгамувався. Недоспані ночі біля маленької дитини давалися взнаки. Почав ревнувати до доньки, що не приділяю йому стільки, як раніше, уваги. Через рік родила сина, якому чоловік був радий. Здоров’я моє погіршилося, за донькою і сином до родів лежала в лікарні. Тож ту роботу, що була на мені, довелось виконувати свекрусі. Якось прийшов чоловік: «Мати каже: то беременна, то в лікарні, то знов беременна, а ти, стара, роби». Мене це розізлило, але свекруха заперечувала, що таке казала.
Чоловік їздив на заробітки, грошей вистачало хіба на прожиття. Я поралась коло плити, свекри – біля худоби, а чоловік як не на роботі, то їм помагав. Зі свекром були напружені стосунки. Кожного ранку кликала снідати, а він то відмовчувався, то йшов їсти до сестри. А коли хто приходив, то казав, що може йти до причастя. Всім годила, щоб чоловікові подобалося. А потім пішло – то кисле, то солоне, то зажарки забагато даю. З роками розумієш: якщо неправий, виправляєшся, а як ні – то Бог суддя. От щодо суду в нас зі свекрухою була величезна схожість. Судили кого папало і за що попало. Кожного дня я все розпалювалась цими розмовами, сама почала питати, що та як з тим чи іншим було.
А ще побільшало сімейство: народилися одна за одною донечки. Не раз я йшла додому через скандали зі свекрами або тоді, коли чоловік був на заробітках. А коли приїжджав, я поверталась. От у цьому моя помилка – треба було сидіти вдома. Любила свекруха, як і кожна мати, прихвалити сина – красень на все село. Але сліпа материнська любов у моїх очах його піднімала, а мене тим самим принижувала. А під час сварок не було мови, щоб нас помирити, все зводилось до того, що нам пороблено батьковою коханкою. Ні, я вірю, що є погані люди з поганими вчинками, думками. Але ж є і Господь, який все це руйнує силою віри в нього. То чи варто ходити до ворожок, чи не краще подивитися на себе збоку, проаналізувати свою поведінку, а не винуватити Маньку чи Ганьку, що поробили. А найліпше піти до церкви, помолитися, покаятися. Правда, від ворожок зразу прийде поміч, а від Бога пізніше, бо все залежить від нашої віри. А скільки ми виїздили до ворожок! Нічого не допомогло. Й далі продовжувалося чоловікове примарне гоніння за моїми «кавалерами». Тільки одна сказала: «Ніяких кавалерів жінка не має, вона й тебе не може витримати за ніч. А ще винна твоя мама – їй треба такої невістки, щоб кругом хати кілька раз обігнала. Схаменися, чоловіче, їй люди поможуть виростити дітей, а ти пропадеш». Та не послухав. Таке творилося, що фізичне насилля легше витримувала, ніж моральне. Життя було пеклом. Я то втікала з дітьми додому, то знову йшла за чоловіком.
Був лише один вихід – здатись на волю Божу, бо як у такому пеклі жити, краще піти з нього, щоб не травмувати ні себе, ні дітей. Не хочу більше згадувати про той страшний сон, який я мала 13 років. На мої 36 забагато дали ті роки. Я почала оцінювати людину не з тілесного і мате-ріального боку, коли гарний і багатий, значить, добрий. Краса – то холод, а багатство – то пустота в душі. Так, я згідна, не всі пусті і холодні. Коли подивитися на лице, хоч воду з нього пий, а взнаєш людину поближче – гординя так і пре. Як похвалиш – пурхає, ніби пташечка, а як поганиш, то змінить свій лик. Не любіть, дівчата, красивих, вони обманливі. Не бігайте за ними, бо цим самим ви принижуєте себе і робитеся рабинею їхніх примх.
Гріх мені буде, коли скажу, що чоловік був дуже поганий, і я була не ідеальною. Глядів мене після операції, давав гроші, дякую за це. Але від 2003 року він компенсував усе на моєму тілі своїми побоями. Дякую лише одному Богу, що лишив мене здоровою. Стараюсь ходити з дітьми до церкви, добрі люди помагають. На душі була велика рана. А тут ще й брат зненавидів, бо живу у старій бабиній хаті у його половині. Часом не маю права навіть зайти до батьків. Але я не вважаю себе ображеною, а навпаки налаштовуюся на ліпшу хвилю, що ще усміхнеться мені і дітям щаслива доля. Я вірю, що після незгод, які прожила, ще розквітнуть ті рожеві півонії, як у 20 років.
***
Допоки світ стоять цей буде
В Любові, Честі й Доброті,
Допоки щедрі будуть люди,
Все пригодиться дітям у житті.
Як зло з добром переплететься,
Дай, Боже, зло їм розрізнить.
Добром всю Божу твердь об’їдеш,
Від зла лиш серденько болить.
***
Розділились ми на два береги:
Ти на лівому, я на правому.
Все просила я сім’ю зберегти,
Ні мене, ні дітей ти не жалував.
Ти не бачив сліз, ти не чув благань,
Ні тих слів, що тобі говорила.
Ти, як той тиран, все громив навкруги,
Щось страшне у тобі говорило.
***
Гукну я всім зі зболеного серця:
«Батьки, не кидайте своїх пташат!
Роки пройдуть, із теплого кубельця
Вони у світ далекий полетять.
А ви оглянетесь – вже й старість
Тихенько стукає крізь сивий волос.
Вони б для вас були маленька радість,
Та совість подає свій віщий голос:
«А ти їх виглядів? Недосипав ночами?
Виводив в світ? Ти мудрості їх вчив?
Тепер вони у гості йдуть до мами.
А ти їм хто? Що ти для них зробив?»
Хоч вже тепер хай та гординя рухне,
Яка в світах чужих тебе несла.
Навчися правду розрізнити в старості:
Де твоя злая молодість була?
***
Як тяжко на душі,
Коли вмира надія,
Як тяжко, коли жар
Сердець стихає.
Як страшно бачити:
Між нами прірва –
Й початку і кінця її немає.
У чому річ, що сталося між нами?
Яка злоба пересікла нам шлях?
Перемолола, спопелила й нахамила,
Забувши про святе, злетіла, наче чорний птах.
Й бредеш, мов сновида, шукаєш захисту,
Але діла твої позаду тебе йдуть.
І те, що клявся, називав ти правдою,
Тебе вже зараз може обмануть.
Рожеві півонії
Це було 16 років тому.
Пахло літо сінокосом трав,
На перше моє 20-ліття
Букет півоній ти подарував.
Гуляли ми з тобою біля річки,
Тоді мене ти ще купатись вчив
І познайомитися просив поближче,
Але багато ти вже захотів.
І так розстались ми незрозуміло,
Пішли назустріч своїх радощів і бід.
Але в житті твоєму і моєму
Це залишило дуже дивний слід.
Це ніби сон для мене,
Дивна казка,
З якою я живу і до сих пір...
***
Що має бути, те буде –
Минулого не повернеш,
Лиш біль, що з роками притихне,
Та пам’ять, яку не зітреш.
Стараюсь не згадувать більше
Ні криків, ні плачу, ні зла.
Стараюсь забути ті кривди,
Що доля мені піднесла.
***
Злетіла б пташкою,
Та шкода – крил немає.
Злетіла б піснею,
Але не знаю нот.
Злетіла б хмаркою,
Та вітер не пускає,
Так закружляв життя коловорот.
Ось такі дві лінії мого життя. А яким воно буде далі, знає лише Господь.
Оксана,
Тернопільська область
| Comments: |
