Дідо Василь образився на бабу й пішов жити у… буду
Василь ТРАЧКОВСЬКИЙ біля свого обійстя
На околиці села Живачів, що у Тлумацькому районі Івано-Франківської області, стоїть залізна буда. Селяни вже звикли, що з труби над нею йде дим. У буді живе Василь Трачковський. Стежка до цієї незвичної оселі ніколи не заростає споришем. І взимку сніг тут добре протоптаний. Дідо – майстер.
– Наш Свиридович має золоті руки. Сокиру викує таку, що сама дрова рубає, сапку, плуга зробить, воза полагодить. А вже як наші дідо коня підкують, то ті підкови на дорозі аж співають. От лише в особистому житті ковалю не поталанило. Образився на жінку й пішов з хати, ото й живе відтоді у буді. Додому не йде. Гордий наш Василь, – розповідають селяни.
– Ет, що там говорити. Обідила мене жінка дуже. Я дві хати побудував, криницю викопав, заробляв добре, вулики тримав. Діти попідростали. Чого їй ще треба було? Ганьбила мене. Куди не піду – тільки й чую поміж чоловіків, що про мою жінку розмов негарних. Знаєте, як-то тяжко те слухати. Але не одразу пішов від неї. І просив, і молив ні з ким не зв’язуватися. Не чула, – каже дідо. Він свою жінку ще в Кіровоградській області, де вони колись жили, покинути хотів. Та дітей пожалів, дрібні були.
– Я у Кіровограді свою жінку і знайшов. Вона таки з нашого району, а доля туди закинула. Її сину Володі три рочки було. Він і мені за сина став, – згадує коваль своє життя.
Чужа душа – темний ліс
На одному пальці дідової руки витатуювано – Валя, на іншому – Вєра. Все життя з тими дівоньками, жодна з яких жінкою йому не стала, живе. Дідо каже, що на свою дружину ніколи ані голосу, ані руки не підняв.
– Не раз казали: “Відлупцюй добре”, – але то не по мені. Кожна людина собі господар, – каже дідо. – Мої тато з мамою все життя докупки горнулися. І мене так вчили. Один я в них був. Батько загинув у маю 45-го.
Здавалося, час мав би загоїти рани й образи із серця забрати. Аж ні. Вже й бабині коси срібло вибілило. І сільському ковалю менше трьох років до 80 залишилося. Пройшли роки. Василь мав 59 літ, як жінку кинув, й не до іншої пішов, а в нікуди.
– Як був в одній сорочині та штанах, так і пішов з хати. Нічого із собою не взяв. Спершу в колгоспній котельні жив, а потім попросив нашого голову дозволити пожити у буді на пасіці. Колишній голова – золотий чоловік був. До людей по-людськи ставився, – каже Василь.
Дідо як поселився у буді, то окрім ковальської роботи, працював і механіком, й механізатором, ще й бджоли колгоспні доглядав.
– Загубили мені бджілок. Просив нинішнього голову не труїти ріпак, бо якраз цвів і комахи на цвіт летіли. Не послухав, – жаліється дід Василь, – 12 сімей впало. Звечора ріпак струїли, а на ранок всі мої бджілки мертві були.
Жінка вже кілька літ зове Василя додому. Через людей переказує, щоб повернувся. Та дідо не йде. Повз хату проходить, але на подвір’я ще жодного разу за 19 з гаком літ не завернув. І діти до дідової буди не йдуть.
– Не раз як йду селом і хтось із синів на очі потрапить – голову відвертає. Й не привітається. Гірше чужих. Бо чужі чи “Слава Ісусу” чи “Доброго здоров’я” скажуть. Мій середущий, Василько, в нашім селі трактористом працював. Тож як леміш йому зломається, прийде до мене у кузню, зламок у кут кине, і ні “добридень” тобі, ані “до побачення”. Не те, що батька, а наче й живої душі у кузні немає, – гнівається старенький. Каже, що сини вже самі батьками стали, могли б зрозуміти ситуацію, аж ні – відвертаються. – А я ж їм лиха не зробив. На руках кожного вибавив. Чи ж тепер, старий і сивий, маю голову перед ними молодими клонити?
Як йшли внуки до війська, все ж зайшли до дідової буди на проводи запросити. Та дідо вперся: “На вулиці голову деруть, не забалакають – чого маю до них йти, ще скажуть: голодний, наїстися прийшов. Як соромляться мене чи зневажають, хай би сказали. А то як води у рот понабирали”.
З трьох синів до батька хіба Іванко приходить. Та найстарший Василів син до села приїжджає рідко. У Калінінграді живе.
– Моряк мій Іванко. Ходив на кораблях у Данію, Грецію. В Індії бував, на Кубі. Нині вже на пенсії, електриком в порту підпрацьовує, – каже коваль. Син до себе на Калінінградщину батька жити зове, але той на чужину їхати не хоче. Хай і в буді – все ж на батьківщині. І онуки тут. Хоч, як і сини, не йдуть до діда в гості.
Замість ванни – криниця, замість холодильника – погріб
Другу сім’ю коваль так і не створив. Хоча кажуть, що до сільського майстра не одна у жінки просилася. А чого ж, роботящий і непитущий.
– Раз у житті таки напився. Баль в селі був. В акурат жнива скінчилися. Я тоді вже ковалював. Роботи багато: за три дні до обжинків мало що й спав. Ото всі пішли на баль, а я не йду. Пити – не п’ю, і спати хочеться. Аж приходить сільський голова і сварить мене, що баль ігнорую. Каже, не гоже так. Я й пішов. Думаю, що буде, те буде: голова наливає, а я п’ю. Випив три склянки горілки, кухоль пива і з’їв таріль холодцю. Зранку проснувся на чужому городі, обмацую себе: живий чи вже мертвий, – усміхається Трачковський.
Живе дідо у своїй буді, як спартанець. З меблів – збиті з дошок тапчан і стіл. У кутку – віник. Приварені до стіни буди гаки – дідова шафа. Святковий і робочий одяг – чистенький. Коваль вважає, що гріх у брудному ходити. Замість ванни дідові служить криниця з крижаною водою. Холодильник замінює викопаний на пасіці погріб. Раніше було в дідовій залізній оселі й світло. Кілька років тому відрізали. Тепер при свічках і вогні з буржуйки живе. Телевізора у діда не було ніколи, тож серіалів не дивиться. Своє життя, як серіал завдовжки у 20 літ. І канал не перемикнеш.
Хоч і живе старенький у буді, та по селу їсти не просить. Сам готує. Взимку на пічці-буржуйці, влітку – на бензиновому примусі.
– Я все вмію зварити: і борщі, вареники. Скільки там їжі людині треба. Аби голодний не був. Не раз собі думаю: краще шматок хліба водою запити, аніж щодень слухати, як тобі ковбасою попрікають. Своєї господарки не маю, тримати ніде, а ось невеличкий город для кропу-цибульки є. Люди знають, що я непитущий, то платять мені за роботу продуктами, – розповідає Василь Трачковський. – Грошей в селі не дуже, а відро картоплі, морква, буряк, шмат свіжини чи курка завжди знайдуться. Допоки мені руки служать, то і сам маю що з’їсти, і гостей пригостити є чим. Ще ж і пенсія файна, не бідую. Проблема лише із залізними стінами буди. Улітку, як у пеклі, а взимку – десять хвилин тепла, і стіни морозом вкриваються.
Все ж цієї зими дідуньо покинув свою буду. Літа. Прийшов зимувати до районної лікарні.
– Ми й не знаємо, як обходилися без нашого Свиридовича. Він нам і за електрика, й слюсаря, й за сантехніка та столяра. Все роботу просить, ніяк влежати не може, – усміхаються лікарі. Кажуть, що їхній старенький має золоті руки й серце.
– Не раз мене запитували, чого отак мордуюся, як бродяга, нову хату собі не збудував чи не купив, – задумується старенький. – Знаєте, якщо отак покласти руку на серце: не мило то мені було. Вже дві збудував, і що з того? Із собою жодної хати ні багатий, ні бідний не візьме. Всім однаково копач відміряє. А людині багато не треба: ласки один до одного і слова доброго.
Вдивляється Свиридович у лікарняне вікно, як журавель одинокий і зранений. Чекає весни. Руки старого майстра скучили за ковальським молотом. А під порогом буди біля Живачева ждуть-не діждуться його нові бджолині сім’ї і собака Бім. Хай і сусідський, та вірний. Щодня до коваля приходить. Просто так. У гості.
Світлана МАРТИНЕЦЬ,
Івано-Франківська область
Фото автора
| Comments: |
