«Братику мій, де ти?»
Микола МОСІЙЧУК
Свого батька Любов Миколаївна не пам’ятає, бо їй був лише рік, як він пішов на фронт. Але мама не раз їй розповідала, яким він був добрим і як “крепко” її любив. Прощаючись, припав до колиски і примовляв: “Та краще б я око втратив, щоб не йти на ту війну і вас не залишати напризволяще”. Відчувало його серце, що доні і дружини більше не побачить.
Люба підростала, і ще більше їй кортіло пригорнутися до надійного плеча, бо вітчим – то чужа кров. Школяркою не раз запитувала дідуся Семена: “А де мій тато?” А той злякано прикладав до губ вказівний палець і шепотів: “Ціхо будь! Не дай Бог, хтось почує. Тата нема, загинув”. Хоча й прийшла на батька офіційна похоронка, але подейкували, що його після війни бачили. А якщо хтось із рідних опинявся за кордоном – не важливо, чи потрапив у полон, чи був тяжко пораненим, підозра падала на усю сім’ю як на родичів зрадника.
Коли до неї доходили розмови, що Миколу Мосійчука бачили після війни живим, що він навіть зробив операцію і більше не гаркавить букви “р”, в душі з’явилася надія, що, може, обізветься. І вкотре діставала фронтові листи. Батько писав з госпіталю, що йому постійно сниться дома та маленька донечка і що уві сні, як наяву, бачить, як запрягає коня і кудись збирається їхати. А закінчував такими словами: “Оставайтесь живі-здорові та дожидайтеся мене”. Але чомусь у кожній листівці дорікав, що ніхто йому не пише.
А тут ще й від землячки Надії Романюк, яка шукала свого батька-фронтовика, довідалася, що сельчанин Роман Фенюк перед смертю їй розповів, як разом з Миколою Мосійчуком переходив лінію фронту, але його тоді поранило, і він мусив лишитися, а хлопці пішли дальше. Ще більше зажевріла надія. Та щоб остаточно пересвідчитися, що не загинув батько у Польщі в селі Домбровка, як було вказано у похоронці, вирішили шукати його могилу. Попросила Любов Миколаївна про це свого сусіда, якого малим дуже шкодувала і няньчила, молодого журналіста Євгена Хотимчука (нині редактора газети “Вісник і Ко”), котрий збирався до Польщі. Та ніякої могили Миколи Мосійчука за вказаною адресою не виявилося.
Мабуть, у нього склалися так обставини, що не міг повернутися чи дати про себе знати – шукала батькові виправдання. Вийшовши заміж за Василя Семенюка, первістка назвала на честь тата – Миколою. Молоде подружжя тяжко гарувало, зводячи власний дім і в колгоспі за мізерні трудодні працюючи. Пішли діточки – ще дві доньки, то ж за роботою ніколи було і вгору глянути.
А як Україна стала незалежною і люди насмілилися шукати рідних по світах, дядько Іван постійно нагадував Любі: “Шукай батька!”
– Тепер я не пропускаю жодного випуску телепередачі “Жди мене”. Чи маю час, чи ні, усе кидаю і дивлюся, – каже Любов Миколаївна. – Знаю, що досі його вже нема в живих. Але ж, мабуть, у нього була там сім’я. А тут ще й ворожка нагадала, що був батько у казенному домі, мав дружину і сина. Тільки жив далеко, аж в Австралії. І що помер, а його дружина і син хочуть зі мною зустрітися. Дивувалася я, що так далеко, важко у це й повірити, але в житті всяко трапляється. Дивлюся телепередачу, радію і плачу над життєвими драмами, так не раз розхвилююся, що не можу заснути. Але ж тепер знаходяться люди, які загубилися ще у 41-му. Я була б найщасливішою людиною у світі, якби знайшла рідну кровиночку. Бо не мала ні брата, ні сестри.
Картає себе жінка, що не шукала батька раніше. Зі своєю тривогою і великим проханням допомогти знайти рідних, щоб хоч на старість до брата чи сестри пригорнутися, завітала Любов Миколаївна до редакції. Але мало у неї конкретних відомостей. Навіть похоронка загубилася. А втім, хтозна, може, пощастить жінці. Вона вірить, що журналісти телепередачі “Жди мене” здатні творити дива.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
P.S. Редакція “Вісника і Ко” долучається до пошуку.
| Comments: |
