Свого батька Любов Миколаївна не пам’ятає, бо їй був лише рік, як він пішов на фронт. Але мама не раз їй розповідала, яким він був добрим і як “крепко” її любив. Прощаючись, припав до колиски і примовляв: “Та краще б я око втратив, щоб не йти на ту війну і вас не залишати напризволяще”. Відчувало його серце, що доні і дружини більше не побачить.
Люба підростала, і ще більше їй кортіло пригорнутися до надійного плеча, бо вітчим – то чужа кров. Школяркою не раз запитувала дідуся Семена: “А де мій тато?” А той злякано прикладав до губ вказівний палець і шепотів: “Ціхо будь! Не дай Бог, хтось почує. Тата нема, загинув”. Хоча й прийшла на батька офіційна похоронка, але подейкували, що його після війни бачили. А якщо хтось із рідних опинявся за кордоном – не важливо, чи потрапив у полон, чи був тяжко пораненим, підозра падала на усю сім’ю як на родичів зрадника.
Коли до неї доходили розмови, що Миколу Мосійчука бачили після війни живим, що він навіть зробив операцію і більше не гаркавить букви “р”, в душі з’явилася надія, що, може, обізветься. І вкотре діставала фронтові листи. Батько писав з госпіталю, що йому постійно сниться дома та маленька донечка і що уві сні, як наяву, бачить, як запрягає коня і кудись збирається їхати. А закінчував такими словами: “Оставайтесь живі-здорові та дожидайтеся мене”. Але чомусь у кожній листівці дорікав, що ніхто йому не пише.
А тут ще й від землячки Надії Романюк, яка шукала свого батька-фронтовика, довідалася, що сельчанин Роман Фенюк перед смертю їй розповів, як разом з Миколою Мосійчуком переходив лінію фронту, але його тоді поранило, і він мусив лишитися, а хлопці пішли дальше. Ще більше зажевріла надія. Та щоб остаточно пересвідчитися, що не загинув батько у Польщі в селі Домбровка, як було вказано у похоронці, вирішили шукати його могилу. Попросила Любов Миколаївна про це свого сусіда, якого малим дуже шкодувала і няньчила, молодого журналіста Євгена Хотимчука (нині редактора газети “Вісник і Ко”), котрий збирався до Польщі. Та ніякої могили Миколи Мосійчука за вказаною адресою не виявилося.
Мабуть, у нього склалися так обставини, що не міг повернутися чи дати про себе знати – шукала батькові виправдання. Вийшовши заміж за Василя Семенюка, первістка назвала на честь тата – Миколою. Молоде подружжя тяжко гарувало, зводячи власний дім і в колгоспі за мізерні трудодні працюючи. Пішли діточки – ще дві доньки, то ж за роботою ніколи було і вгору глянути.
А як Україна стала незалежною і люди насмілилися шукати рідних по світах, дядько Іван постійно нагадував Любі: “Шукай батька!”
– Тепер я не пропускаю жодного випуску телепередачі “Жди мене”. Чи маю час, чи ні, усе кидаю і дивлюся, – каже Любов Миколаївна. – Знаю, що досі його вже нема в живих. Але ж, мабуть, у нього була там сім’я. А тут ще й ворожка нагадала, що був батько у казенному домі, мав дружину і сина. Тільки жив далеко, аж в Австралії. І що помер, а його дружина і син хочуть зі мною зустрітися. Дивувалася я, що так далеко, важко у це й повірити, але в житті всяко трапляється. Дивлюся телепередачу, радію і плачу над життєвими драмами, так не раз розхвилююся, що не можу заснути. Але ж тепер знаходяться люди, які загубилися ще у 41-му. Я була б найщасливішою людиною у світі, якби знайшла рідну кровиночку. Бо не мала ні брата, ні сестри.
Картає себе жінка, що не шукала батька раніше. Зі своєю тривогою і великим проханням допомогти знайти рідних, щоб хоч на старість до брата чи сестри пригорнутися, завітала Любов Миколаївна до редакції. Але мало у неї конкретних відомостей. Навіть похоронка загубилася. А втім, хтозна, може, пощастить жінці. Вона вірить, що журналісти телепередачі “Жди мене” здатні творити дива.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
P.S. Редакція “Вісника і Ко” долучається до пошуку.
Comments: |