Єврейка не захотіла стати коханкою німецького офіцера
Підпис відсутній
“Німці розмістились у школі. Наступного дня на стовпах і парканах з’явилось оголошення:
“Усім євреям у триденний термін здати до комендатури золоті і срібні речі. Хто не виконає наказу, буде відправлений у концентраційний табір”.
У нашій сім’ї була лише одна коштовна річ – золотий перстень, який зостався мамі у спадок від бабусі. Перстень мама ховала в постелі, в коробочці з-під сірників. Вона дістала його звідти й простягнула мені.
– Візьми, доню, заховай до кращих часів.
Містечком поширилась чутка, що німці ходять по домівках і роблять трус. У хаті Наума Кусмана зірвали підлогу, його самого били прикладами… У моєму ліжку під матрацом у сірниковій коробці лежав перстень. Потрібно було його переховати, але куди? Рішення прийшло несподіване. Сусідка, тітка Мотря, була вдома.
– Що сталося? – звела лагідні очі.
– Заховайте, будь ласка! – простягнула коробочку. – Ви – українка, до вас не прийдуть…
Прийшли надвечір. Поперекидали все у хаті, потрощили, попороли матраци й подушки, підлогу, правда, не зривали. Нічого не знайшли, але забрали батька і зачинили у шкільному льоху разом з іншими, у кого не було знайдено золота.
– Ваші чоловіки будуть розстріляні, якщо завтра вранці не принесете золота, яке ховаєте від Рейху! – сказав німецький офіцер.
– Треба, доню, віддати їм того персня. Батькове життя дорожче, – сказала вдома мати. – Де ти його заховала?
– У тітки Мотрі.
– То піди й забери, а я завтра віднесу.
Коли я підійшла до тітчиної хати, то обімліла: на дверях висів замок. Кинулася по сусідах на пошуки, та марно – ніде її не було. Хтось лише сказав, що бачив, як перед обідом з торбиною в руках виходила з двору. Ми всю ніч молилися, щоб вона повернулась, але Бог не почув наших молитов. Заручників розстріляли після обіду. Усіх. Навіть тих, чиї родичі принесли золото. Заодно розстріляли і тих, хто приніс.
Усіх євреїв з околиць, з інших вулиць переселили у наш квартал. Його обгородили колючим дротом, зоставивши ворота для входу-виходу, на яких причепили фанерну табличку із зіркою Давида та написом “Гетто”.
Ми опинились у неволі. Розпачу додавало ще й теперішнє становище родини, яка втратила годувальника. У матері опустилися руки, бо вона була домогосподаркою, грошей заробляти не вміла. Та якби й уміла щось, де знайти роботу в гетто, переповненому такими ж самими, як і вона, нещасними жінками? Вийти за колючий дріт можна було лише за перепусткою, яку видавала канцелярія, розташована у гетто. Але робила вона це дуже неохоче, якщо не покладеш чиновнику-німцю щось на руку. Єдина надія була на товчок, який напівлегально виникав на базарному майдані.
Я стояла на своєму звичному місці – під стіною колишнього паливного складу. Враз товчком пробігла хвиля остраху: німці! Але то була не облава, бо тоді на майдан вривався загін солдатів, без розбору хапав людей, відбирав речі і кидав арештантів до шкільного льоху-в’язниці. То був уже знайомий миршавий офіцерик, який, очевидно, виконував функції радника-перекладача коменданта і в руках якого пульсувало цивільне життя містечка. Я обімліла: миршавий зупинився напроти й упивсь в мене колючим неприємним поглядом.
– Аусвайс? – мовив і простягнув кістляву долоню. Тремтячою рукою дістала з пазухи перепустку й віддала йому.
– Ти єврейка, – повернув перепустку, – а з вигляду не схожа… Проте порушувати правила торгівлі не дозволяється навіть нам, німцям. Потрібно чесною працею заробляти собі на хліб.
– А де ж ту роботу знайти? – сказала, і сама злякалася своєї сміливості. Настала нестерпна пауза, впродовж якої німець неухильно пропікав мене поглядом, і я несподівано усвідомила, що не гнів керує ним, а звичайний плотський потяг. Я відчула слизькі доторки на своїх грудях, стегнах, бридкими слимаками вони повзали по шиї, лізли до вуст. Я спаленіла й залилася густою червоною барвою.
– Прийди завтра на десяту годину ранку в комендатуру. Поговоримо на цю тему.
Я не хотіла пропонованої ним роботи, боячись і подумати, що то може бути. Не наполягала йти на службу до німців і мати, лише приречено зітхнула:
– Якщо нам судилося померти від голоду, то на те Божа воля…
Помирати не хотілося. Я хотіла жити.
Миршавий сидів у кабінеті географії. Там, як і раніше, на шафі стояв глобус. Моторошно було бачити за столом замість сивовусого доброзичливого вчителя географії німецького обер-лейтенанта.
Я слухала його, та зміст слів ледве доходив до моєї свідомості: паморочилася голова, тремтіли коліна. Аж доки не вдарило струмом те, що найбільше боялася почути:
– На шальках терезів – твоє життя і життя твоєї сім’ї. Будеш слухняною, будеш до мене привітною, і я, обер-лейтенант Лайслер, скажу вашій смерті “ні”. Але за це обер-лейтенанта, вашого рятівника, треба трішки покохати! – він спробував загребти мене в обійми, та я випручалась і кинулась до вікна.
– Не треба робити дурниць! – окликнув різко й відступив убік, звільняючи дорогу до дверей. – Силою тебе брати не буду. Ми, німці, культурна нація, не якісь там варвари-слов’яни. Іди додому й добре подумай над ситуацією, в яку штовхаєш свою сім’ю.
Затуливши долонями обличчя, я вибігла в коридор.
***
Одного холодного ранку в гетто увірвався загін вояків у чорних мундирах. Вони розсипалися по вуличках і стали виганяти з осель усіх – дорослих і дітей. Зганяли на центральну вулицю, де за годину-другу вишикувалась чимала колона. Проте не всіх було вигнано з домівок: рейвах несподівано припинився, коли в колоні вже стояло близько двох третин мешканців гетто. Їх вивели з містечка і погнали у напрямку Кам’яного. Нашу хату людолови обминули. Та від цього було не легше: думка, що вони прийдуть завтра, виїдала груди.
До хати несподівано зайшов Лайслер. Я вжахнулася. Уздрівши ненависного німця у себе вдома, не могла поворухнути ні рукою, ні ногою. Застигла на ліжку невбрана, незачесана.
– Політика фюрера, нашої партії і німецького народу щодо вас, євреїв, жорстка. Не мине і двох тижнів, як ми повністю очистимо гетто – цю брудну пляму на фоні оновленого міста, – Лайслер говорив, не зводячи з мене погляду, повного гніву та презирства, бо ж мусив вдатися до такої ганьби – вмовляти дурну нікчемну єврейку. – Але у тебе ще є шанс уникнути дороги, в яку сьогодні відправлено більшість твоїх одновірців. Май на увазі, звідти вороття нема.
Лайслер дістав з кишені портсигар і запальничку. Запалив сигарету й пожирав мене очима. Серце моє наповнювалося нестерпним болем – от-от розірветься! Ще б якась хвилина, і я каменем упала б на підлогу. Та Лайслер повернувся і вийшов з хати…”
***
Далі сторінки у щоденнику були чисті. Але про долю цієї нещасної дівчини могла б розповісти старенька бабця, котра мешкала самотньо в похиленій хатинці по сусідству. Очевидно, та сама Мотря, якій дівчина віддала персня! Здогад так схвилював мене, що ледве дочекався ранку, а потім закінчення уроків. Отже, зі школи поспішив прямо до сусідки, та змушений був зупинитися, прикро вражений, біля перекошених воріт: бабу виносили з хати в домовині…
Микола Шмигін
| Comments: |
