В одному інструменті балалайка, гітара і мандоліна
Незбагненно! Як одній людині дається стільки талантів? Здається, за що б не брався – усе виходило якнайкраще.
Почав експериментувати Михайло Маслюк ще у дитинстві. Якось він із сусідського воза зробив собі велосипеда. Але першим власним виробом була балалайка. Змайстрував її у восьмирічному віці. Хоча справжнім музичним інструментом цю трикутну коробочку, прилаштовану на ціпку з обертовими кілочками, назвати важко було. Та Михась умудрявся на “струнах”, натягнутих з котушкових ниток, підбирати мелодії до якихось пісень. Батько, побачивши це, купив синові справжню балалайку.
Освоївши цей інструмент, Михайло взявся за мандоліну. Тим часом уроки зоології у школі не раз зривав грою на лезі: встромлював уламки бритви в парту – й класом лилася мелодія “Златые горы”. Пізніше Маслюк навчився грати на роялі (розповідають, уроки йому давала молодша сестра Миколи Леонтовича), кларнеті, баяні та скрипці. А ще трохи згодом – і лагодити ці інструменти. Він скрупульозно вивчив їх будову. Тож не дивно, що невдовзі став ще й відомим майстром – виготовляв на замовлення різні музичні інструменти. Навіть сконструював свій, оригінальний. Це було наче злиття балалайки, гітари та мандоліни. І мав дивовижний інструмент – 21 струну.
Музика та механіка тісно переплелися у житті цієї людини. Він здобував різні спе-ціальності у технікумах – там же був учасником, навіть керівником оркестрів. Коли розпочалася війна, хіба могли Михайла взяти в інший, не музичний, взвод? Але зустріти Перемогу на фронті не зміг. Був важко поранений. Госпіталі, наркоз, операція... Йому дали групу інвалідності й залишили при шпиталі. Грав у самодіяльному оркестрі – колектив відпрацьовував по 8-10 концертів щодня у палатах лежачих хворих.
Маслюковий годинник показує час у 70 країнах світу
Томик Пушкіна – 0,064 кубічного міліметра
Відомо, що мікромініатюрами Михайло Маслюк зайнявся у 50-х роках. В Союзі, як виявляється, було троє віртуозів у цій справі, і він – один з них. Ім’я українця Миколи Сядристого чув, мабуть, багато хто (виставка його робіт експонується у Києво-Печерській лаврі). Ще був майстер Казарян з Вірменії. Вони часто змагалися між собою, перевершуючи один одного – зменшували до неможливості музичні інструменти, замочки з ключиками, шахові фігурки...
Коли в Маслюка зібралося кілька десятків мініатюр, він почав створювати мікровиставки. Одну з перших розмістив на циферблаті наручного годинника. Пізніше 22 мініатюри прикрасили макове зернятко (майстер розмістив їх на зрізі мачинки). Через деякий час на такій же площі вже експонувалося... 70 робіт! Мініатюри вишикувалися у п’ять рядів. На чільному місці стояла скульптура Леніна, Останкінська телевежа, вежа Кремля та обеліск Вічної Слави. У другому ряді презентувалися мікромоделі різної техніки – танк, автомобіль, трактор, автобус. Ще нижче спорт презентували штанга, кубок, хокейна ключка з шайбою, гантелі, лижі й чимало інших знарядь. Знайшлося місце на мачинці і кухонному начинню, і набору слюсарних інструментів. Дивина, та й годі! Але це не зупинило майстра. Наступна така ж за обсягом виставка вже поміщалася на зрізі... людської волосини. Ці речі були абсолютно невидимі оку, не проглядалися і крізь хорошу лупу.
А ще були жіночий фотопортрет на папері – у 800 разів менший макової зернини, сфотографований фотоапаратом розміром з порошинку, і томик віршів Пушкіна обсягом всього 0,064 кубічного міліметра, й обручка, яку неможливо надягнути навіть на кінчик волосини. Був паровоз, у 20 мільйонів(!) разів менший за мачинку. Тоді один з науковців Київського політехнічного інституту, вимірявши цей виріб, дав йому таку метафоричну оцінку: “У лейкоциті розмістилося б тридцять таких потягів. Ціле депо!” Був і потяг з 15 вагонами, у 3,5 тисячі разів тонший за людську волосинку.
Усі ми чули про “підковану блоху”. Маслюк вдосконалив навіть таку філігранну роботу – він не просто підкував блоху, а стриножив її золотим ланцюжком, який замкнув мікроскопічним золотим замочком. Більшість мініатюр майстер виконував з цього благородного металу. Звідки брав “золотий запас”? У пригоді ставало зіпсоване перо власної авторучки.
Скільки ж потрібно було наполегливості, посидючості, терпіння, щоб створити такі мікрошедеври! Мусив пальцями відчувати товщину мікронів, потужність павутини! Якось у 1987 році в інтерв’ю «Робітничій газеті» майстер зізнався: “Працюю між ударами серця. Просто оку не помітно, але під мікроскопом видно, як руки при ударі пульсу сильно здригаються. Цього досить, щоб “запороти” деталь. Доводиться призвичаюватися і вкладатися у ці мізерні проміжки часу”.
Прислужився Михайло Маслюк і медицині. На прохання іменитих професорів він виготовив комплект мікрохірургічних інструментів для досліджень судин кори головного мозку, зшивання рогівки ока, операцій вуха. За наукові і практичні розробки Михайлу Григоровичу вручено кілька авторських свідоцтв.
14 січня цього року йому було б 90. Та життя обірвалося значно раніше. Майстра не стало у 1995-му. В останню мить він, як завжди, сидів за своїм робочим столом...
Сьогодні справу діда продовжує онук Михайла Маслюка 25-річний Сергій Тетирін, який нині мешкає у Вінниці. І хоч народний умілець не залишив після себе ані креслень, ані якихось секретів, талант передався у спадок генетично. Місто вже бачило першу виставку Сергієвих мініатюр – мікроскопічних балерин у танці (вмонтував їх у вушка голок), котушку з ниткою, вазочки, гантельки... Чи вдасться юному майстрові перевершити талановитого предка?
Наталія КРАВЧУК,
Вінницька область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
і з домашнього архіву родини
Comments: |