Загинула на Майдані

Напроти обласного управління міліції у Рівному є невеличкий двоповерховий будиночок на чотири квартири. На стіні – меморіальна дошка з написом: “В цьому будинку у 1960-2004 роках проживала активістка Народного Руху України, “Просвіти”, полум’яна патріотка України Олександра Петрикова. Загинула під час Помаранчевої революції в Києві 25.11.2004 р.” Цю енергійну жінку знали та поважали дуже багато людей у Рівному.

Затишний під’їзд з картинами на стінах. У квартирі Анатолія Петрикова – меморіальний куточок пам’яті. Відчувається, що цей чоловік дуже любив свою дружину і бережно зберігає все, зроблене її руками: на стіні вишивки у рамках.
– Це роботи моєї Сані, – з ніжністю у голосі каже Анатолій Максимович і цитує слова: – “Кохалася у вишивці, яка ж це благодать, на кожному малюночку лежить моя печать”. Вона все життя вишивала рушники, серветки. Після закінчення Львівського університету я працював викладачем у кооперативному технікумі і познайомився у 1956 році з Санею, коли вона ще вчилася в інституті. Випадкова зустріч на вулиці. Йшла гарна дівчина і мугикала пісеньку. Я прислухався і кажу: “Моя мама також таку пісню співає. Було б добре, якби ви виконали її дуетом”. І це сталося. Я провів тоді цю студентку, а через два тижні запросив Саню на престольний празник у наше село. Вони тоді заспівали з мамою. Тож ми стали зустрічатися і дуже швидко побралися. У 1960 році технікум дав нам цю квартиру. Санька народила двох синів. Я не можу розказати, яка це була дивовижна жінка: добра, щира і гостинна. До нас постійно приходили люди поспілкуватися, поспівати. Моя Саня знала дуже багато народних пісень. Завжди була душею компанії, генератором ідей. Вона викладала українську літературу у школі, майже весь “Кобзар” цитувала напам’ять.

Народжена на Сумщині, все свідоме життя прожила у Рівному і стала щирою українкою. Це особливо яскраво проявилося в першу українську революцію. Петрикови стали активними рухівцями, об’їздили всю Україну, у них скрізь були знайомі, крім Луганської області. 
– Коли розпочалася Помаранчева революція, нам одразу зателефонував отаман Рівненського козацтва Володимир Мусій, – розповідає Анатолій Петриков. – А моя Саня у вересні після інсульту місяць лежала в лікарні. Їй ще треба було вдома побути. Але коли почула, що мене кличуть на Майдан, категорично заявила: “Я поїду з вами”. Ми всі її відмовляли, але вона була невблаганною. Характер мала сильний: “Як можна сидіти вдома, коли там вирішується доля України”.
Так думала не лише вона, а й мільйони наших небайдужих співвітчизників, які повірили лозунгу: “Бандити сидітимуть у тюрмах”. І вже 23 листопада Петрикови були в Києві. Всі пам’ятають той всенародний підйом, коли у столицю приїхали сотні тисяч патріотів.
– Ми відразу пішли на Хрещатик, – згадує мій співрозмовник. – На Європейській площі розпочався словесний конфлікт з прихильниками Януковича. А моя Саня на кожну їхню репліку відповідала віршованими епіграмами. Після цього біля нас завжди було багато людей, і моя дружина – в центрі уваги, запалювала всіх своїм дотепним словом. Так тривало два дні, ми скрізь ходили разом, я тримав її за руку. Тоді люди попросили, щоб Саня виступила з центральної трибуни Майдану. Підхопили на руки і понесли, але вона дуже розхвилювалася, і їй стало погано. Дружина вернулася назад, але не до мене. Ми просто загубили одне одного у тому натовпі. Це вже мені потім стало відомо, що коли поверталася, то посковзнулася і впала, вдарилася головою в бордюр. І треба ж такому статися, якраз в цей момент рухалася машина, навіть не дуже швидко, але Саня потрапила під колеса. Та машина її переїхала. Але це сталося не на моїх очах, я був на іншому кінці Майдану. Ми кинулися її шукати і знайшли... в морзі. Не хотілося вірити, що моя Саня загинула. Привезти тіло у Рівне допомогли наші друзі з Народного Руху. Моя дружина – жертва революції. Хоча політики з високих трибун говорили, що Помаранчева революція була без людських втрат. Міська влада встановила меморіальну дошку, яку виготовив Народний Рух. Після смерті дружини сумним став наш дім.
За словами пана Анатолія, покійна дружина часто казала: “Смерть мене вдома не застане”. “Догнала клята аж у столиці на велелюдному Майдані. Не стало милої Жар-птиці, нема між нами більше Сані”. Такі зворушливі слова написав чоловік.
Своїми спогадами про Олександру Іванівну поділився житель Клеваня Іван Шевчук:
– Це була неординарна особистість, невгамовна в усіх життєвих справах. Вона випромінювала добру енергію. З нею поспілкуєшся 10-15 хвилин, і заряджаєшся позитивним настроєм на весь день, хочеться жити і творити. Народна мудрість говорить: “Щасливий не той, хто хапає зірки з неба, а той, хто їх запалює”. Олександра Петрикова все свідоме життя це робила.
Прикро, що помаранчеві політики на чолі з Віктором Ющенком не виправдали сподівань народу і довіру до себе підірвали. Людей цинічно використали, щоб прийти до влади, а отримавши її, не знали, що робити. Наші співвітчизники їхали на Майдан з надією, що нарешті розпочнуться зміни на краще. Люди дійсно жертвували собою.
Кость ГАРБАРЧУК,
м. Рівне
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

• Нравится
•