Хоч під сотню бабці років, рідним – скарб, а не морока
Напередодні Нового року лучанка Степанида Шумяк розміняла ювілейну сотню. Як на свої 99 літ, бабусенька ще ого-го! Без окулярів легко заволіче нитку в голку, і тиск має 140х80. Хоч і нелегке випало їй життя, але за файним чоловіком ковалем Іваном була, як за кам’яним муром. Він любив її і беріг, аж 52 роки прожили ладком у парі. І з зятем пощастило: Федір Пеценюк завжди хвалився перед людьми, що кращої, ніж у нього, тещі немає у цілому світі. Сімейним генералом жартома називав. У любові та повазі бабуся почувається добре і, незважаючи на поважний вік, дає раду сама себе обслужити й домашнім прислужитися...
Від мачухи втекла у невістки
У юному віці забужанка Степанида Дмитрук (жителька села Вороновичі Грубешівського повіту) зазнала немало горя-біди. У 1914-му Перша світова війна погнала українців із насиджених земель за російським фронтом аж на Рязанщину. А в Росії, звісно, ніхто їх не чекав, і після поневірянь довелося біженцям назад додому повертатися. Степанці, коли вирушали з Польщі, було 8 років, а як поверталися, пішов 12-й. У дорозі захворіла і померла мама. Після неї залишила білий світ і сестра. Через епідемію холери їх утрьох (батька, брата і Степаниду) протримали цілий місяць на залізничній колії у Коростені на карантині. Насилу добралися назад у свої Вороновичі і мусили заново господарку починати.
Та годі про сумне. Адже з Лідією Тарасюк, головою фонду милосердя та здоров’я, ми прийшли привітати грудневу іменинницю (фонд традиційно вітає ювілярів та іменинників поважного віку). Прошу Степаниду Григорівну пригадати кращу пору життя – молодість.
– Моя молодість випала на войни, – каже довгожителька. – Що я відала? Тилько роботу й роботу. Батько привів у дім мачуху з двома дітьми. Змалку мені довелося важко гарувати по заробітках. Гнула спину, а батько забирав від мене гроші на сім’ю. Якщо я брала собі на якусь одіж, то сварився. Щоб вдягтися, ходила до заможних господарів ще й на буряки. Не до танців та гулянок мені було. Якось парубки схопили мене вечором на вулиці, і хоч впиралася, що я ж боса, потягли на танці. Так боса і танцювала. Отакоє-то життє було.
– А в скільки літ Ви вискочили заміж?
– У 17, за ковалє, Іван був ковалєм файним. До мене раніше ходив Петро, музикант, але батьки його не схотіли. А Іван був лучшим, бо вже послє войска, і на десіть літ старшим та дуже хазяйським. Люди його хвалили. Батько мені казав: “Якщо підеш за Івана, то добре тобі буде”. Я тішилася, що Іван забере мене врешті від мачухи, бо у мого батька місця для зятя не було.
– І не боялися йти до свекрухи?
– Ні. Бо мачуха мене кривдила, а свекруха, навпаки, не хотіла віддавати сина з дому, бо після смерті батька він перейняв на свої плечі господарку. Трудно починали, то тилько зараз, як молоді женяться, багато грошей перепивають, а нам ніхто ні на йоту ніц не дав. Мачуха положила в куфер половину звоя полотна, то потім прийшла і з куфра забрала. По році заміжжя у мене знайшлася донька Ніна, дальше – ще двоє.
– А пам’ятаєте своє весілля? У чому вбрані були?
– Аякже, пам’ятаю. Чоловік всьо купив. І вельона купив, і рукавиці білі довгі, і туфлі, всьо-всьо. У нас такий уклад був, що жених всьо куплєє.
Світлини із весілля, на жаль, не збереглися. Бо Шумяки двічі були погорільцями. Життя за Бугом було неспокійним. Особливо перед війною. Ось як згадує той страшний час довгожителька:
– Було то в четвер. Із самольота висадився десант. Воєнні заказали селянам обід, а по обіді подєкували – спалили хати. Горіли села Шигринь, Мягкоє, Вороновичі. Запальні кулі б’ють. Поляки повилазили з дзюр і українців човпуть. Батько запряг конє і вйо нас на Казмірувку Замоського повіту, а звідтам – на залізницю. Сам повернувся додому – там і загинув.
Добралися Шумяки через Буг на Волинь у Поромів. Але коли бандити забили їхнього сина Льоню, з двома доньками переїхали до Володимира-Волинського. Працьовитий Іван знайшов собі гарну роботу інженером-теплотехніком у комунгоспі. А дружині, яка через смерть сина захворіла на виразку шлунка, велів сидіти вдома.
Ще пошиє камізельку і пирогів спече
Живеться бабусі Степаниді при сім’ї старшої доньки Ніни з її дітьми та онуками комфортно (всього у довгожительки п’ять онуків, четверо правнуків і один праправнук Ілля). Дім вибудував зять Федір гарний, просторий, аж на п’ять кімнат у приватному секторі на Гнідаві. Добре, що не в міській клітці, то будь-якої миті можна вийти у затишний дворик. Влітку Степаниді Григорівні кортить взяти в руки сапку і полоти грядки. Або ж збирає яблука в саду – жодному не дасть пропасти: поріже і посушить на узвар. Харчується бабця за принципом: корисне тільки те, що натуральне, з грядки чи власного хліва. Не визнає жодних заморських марципанів із целофанових пакетів. Ніколи в житті не їла багато м’ясного, бо перші страви чудово вміє готувати й без м’яса. Затертий борошном зі сметаною забужанський зелений борщ – її фірмова страва. Споживає у натуральному вигляді багато зеленої салати, огірочків, яблук, моркви, капусти, картоплі, сала та молока. Приватний сектор дозволяє сім’ї тримати птицю і поросятко. Коли забаряться десь молоді, бабуся ще сама, переставляючи поперед себе то відро, то кийка, суне їжу для свині, за що, звісно, її сварять. Але хіба ж втримаєш? Проситься не раз взяти і на далекий город сватів, буряки обрізати чи картоплю перебирати, бо на здоров’я не скаржиться. Серце не дає збою, тиск у нормі, а зір – молоді просять голку заволікти. Отож все, що треба, підшиє і сама заштопає, ще й камізельку змайструє.
Бог дає Степаниді силу та здоров’я не бути рідним тягарем. Вона віруюча і ще два роки тому могла сама вистояти службу Божу до причастя. Тепер трохи ноги підводять, то усе робить сидячи. Молодим хочеться поспати, а вона спозаранку уже на кухні – картоплю чистить. І пиріжки та амонячки (коржики) пече – просто смакота! Правда, останнім часом просить когось замісити тісто, але виробити їх, всадити в піч та доглянути нікому не довіряє.
– І в лікарні ніколи не лежали? – дивуємось.
– Наша мама зверталася тільки один раз до лікарів, – розповідає донька Ніна. – Коли більше 15 літ не могла справитися з виразкою дванадцятипалої кишки, то сама пішла в онкодиспансер, тоді він ще був на вулиці Володимирській. Мам, розкажіть, хто вас лікував.
– Найлучший дохтор, Віктор Борисович Шабілянський робив мені операцію. Мені сусідка його нараяла. Крепко хороший дохтор.
Бабуся має чудову пам’ять і світлу голову. Без неї не обходиться жодна сімейна рада. А жити збирається довго, як Бог дасть, бо ж у їхній сім’ї був довгожитель, прадід Антон – до 105 років дожив і помер верхи на коні.
На наше прохання колишня церковна хористка ще й заспівала колядку. Прощаючись, домовляємось неодмінно завітати на її сторіччя.
Мирослава МАНЕЛЮК,
м. Луцьк
Довгожителька Степанида Шумяк
| Comments: |
