Загинули й вихідці з України
Кожного року Богдан Прокопчук, нинішній мешканець Санкт-Петербурга, приїздить у село, звідкіля пішов його родовід, провідує рідних та близьких, кланяється могилам, вшановує пам’ять про найдорожчих для нього людей. А заодно зустрічає Новий рік, святкує Різдво Христове. Така вже у чоловіка традиція. І знаючи, що Богдан Іванович причетний до “Курська”, односельці постійно просять його розповісти про подію, яка вже давно стала гіркою “притчею во язицях”. Військовий же лікар багатослівним тут не буває: “Що можу розказати, розкажу, а що не можу, звиняйте…” І у цій, хоч невеликій, але “розсекреченій” частині все-таки є чимало такого, що змушує серце завмирати.
– Насамперед варто зазначити, що К-141 “Курськ” – це атомний підводний човен з крилатими ракетами. Почали його будувати у 1992 році, спустили на воду в травні 1994 року. З 1995 по 2000 він був у складі Північного флоту Росії. Затонув 2000 року у Баренцовому морі в результаті аварії під час навчань. Всього на борту підводного човна у момент катастрофи перебувало 118 людей. Всі вони загинули.
Лікар віддав рятувального костюма пацієнту
– Нас, військових лікарів, до спецоперації по витягуванню моряків із субмарини та ідентифікації осіб залучили уже після того, як човен дістали з морського дна і відправили на Кольський півострів, – розповідає Богдан Прокопчук. – Майже півроку слідчі бригади працювали на “Курську”. Стільки ж часу потрібно було нам, аби ідентифікувати усіх загиблих. Навіть по останніх позах, в яких завмирали моряки, проглядалося, наскільки великим було їхнє прагнення вирватися з цього смертельного полону. Уже коли забрали з човна останнє тіло і я наступного дня ще раз зайшов у п’ятий відсік, за який, власне, відповідав, то навіть у цілковитій пустці стали чутися людські голоси, крики, стогін, а найбільше – благання прийти на поміч.
Саме тоді мені привиділися обличчя тих людей, яких я добре знав раніше і які потерпіли на інших кораблях. Зокрема, обличчя лікаря Солов’я із Житомирщини. Він служив на субмарині під символічною назвою “Хіросіма”. І ось перед тим, як на ній почалася пожежа, він якраз завершив у корабельній медчастині операцію одному морякові на апендицит. А далі забив на сполох корабельний дзвін, почалася евакуація. Соловей вчинив надзвичайно благородно – віддав свій рятувальний костюм пацієнтові. На щастя, прооперований тоді врятувався, а ось лікар, на жаль, не зміг. Втім, отой його вияв людяності не забули й по сьогодні.
Ще одним героєм можна назвати Леоніда Зайця, який разом зі мною навчався у військовому училищі. Родом він, як і я, з Рівненщини. А доля його була пов’язана із сумнозвісним “Комсомольцем”, підводним човном, який затонув у 1989 році. До речі, він був базою для експериментів щодо найглибших занурень і йому належить світовий рекорд – опускання на 1020 метрів. На такій глибині човен на той час вважався недосяжним для будь-якого виду протикорабельної зброї, а також для гідроакустичних розвідувальних засобів. При цьому було успішно проведено торпедні стрільби. І все ж від пожежі на власному борту субмарина не врятувалася. Тоді, правда, із 69 людей більш як половині офіцерського та матроського складу пощастило вижити. І цим порятунком багато хто завдячує Леонідові Зайцю.
Колись, можливо, доведеться взятися за перо і описати все, що бачив, пережив, згадати земляків, які йшли на самопожертву заради інших. А поки що залишається лише час від часу ворушити спогади. І обов’язково віддавати шану тим землякам, які дійсно варті називатися героями.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
Comments: |