Львівський міліціонер рятував Чорновола і «посадив» партійну шишку

У Пишках його називають Прокурором. Чому? «Бо знає дуже добре закони!» – відповіла якась жіночка, яку я зустрів біля магазину і запитав, де він живе. Насправді ж Василь Тимофійович Басок – полковник міліції у відставці. Правда, довелося таки попрацювати йому і прокурором – ще в молодості і лише півтора року. Тож практично весь свій міліцейський стаж присвятив боротьбі з кримінальними злочинцями, починаючи зі слідчого ОБХСС і закінчуючи заступником начальника Львівського обласного управління МВС. Чому ж цей галицький Мегре опинився у невеличкому селі Старосинявського району, що на Хмельниччині, покинувши чотирикімнатну квартиру у Львові?

 

Під підлогою знайшли 350 п’ятиграмових зливків золота

Василь Басок хотів стати бухгалтером, навіть технікум закінчив. Але після служби в армії круто змінив свою майбутню долю, вирішивши, що його міцній чоловічій руці більше пасує пістолет, ніж рахівниця. Отож і подався до Москви «брати» єдину на той час в СРСР міліцейську академію, вступив та успішно закінчив її. І направили лейтенанта Василя Баска боротися з розкрадачами соціа-лістичної власності (приблизно так розшифровувалася міліцейська абревіатура ОБХСС) аж у казахське місто Петропавловськ. Там вперше зіткнувся молодий слідчий з особливостями правового поля держави, якою правила «безгрішна» компартія… А справа була така. Зацікавившись діяльністю місцевого будівельного тресту, Басок виявив там розкрадання матеріалів на величезні суми. Усі документи, а також дані інформаторів свідчили, що діє група злочинців, якою верховодить сам начальник тресту Рєзнік – неабияка шишка обласного масштабу. Так сталося, що про «трестівську справу» наш земляк доповів начальству якраз незадовго до Дня будівельника, коли Рєзніку збиралися присвоїти звання Героя Со-ціалістичної Праці.
Ознайомившись з матеріалами, начальник обласної міліції не наважився на самостійне рішення й доповів у міськом партії. Секретар негайно викликав їх обох на «килим». Почувши ще раз компромат на «Героя» з вуст слідчого, партійний керівник наказав Василеві покласти течку з документами на стіл, а самому вийти в коридор. Про що вони говорили, не знає, а коли начальник міліції вийшов, то сказав:
– Можеш діяти на свій розсуд. Але я тобі не раджу…
Басок вирішив довести справу до кінця. Злочинну групу було затримано і їхню справу передано до суду. Найбільше отримав головний бухгалтер тресту – 12 років, Рєзніку дали вісім. Загалом же на лаві підсудних тоді сиділи шестеро осіб. Якби не покровителі з обкому, переконаний Василь Тимофійович, Рєзнік не уникнув би «вишки» (вищої міри покарання), адже стаття, за якою притягувався до відповідальності (розкрадання соціалістичної власності в особливо великих розмірах), була «розстрільною». До слова, під час обшуку у його квартирі під підлогою знайшли 350 п’ятиграмових злитків золота, багато інших коштовностей, валюту.
– Нагороду отримали за це розкриття? – цікавлюсь у Василя Тимо-фійовича.
– Преміювали фотоапаратом.
– Неприємностей, мабуть, також не уникли?
– Погрожували, і не раз! Щоб тебе, хохол, мовляв, ми тут більше не бачили! Ти не в себе вдома. Забирайся геть, бо дістанеться і тобі, і твоїй сім’ї. Навіть друзі, настрахані «доброзичливцями», радили «зменшити свій запал».

З допомогою собаки розкрили 76 злочинів

Це було в Гур’єві, іншому обласному центрі, куди перевели Василя Баска працювати – уже в карний розшук.
Сімдесяті роки. Кримінальна обстановка в Казахстані, як і в інших азійських республіках, була напружена: всі біди пов’язані з наркотиками. Якщо в європейській частині Союзу, зокрема в Україні, тоді ще мало хто знав, що воно таке, то там наркоманія набувала масового характеру. Заради наркотиків люди могли піти на будь-який злочин, а найпоширенішими були крадіжки. В області організувалась і діяла банда злодіїв, котрі грабували ювелірні магазини, аптеки (зрозуміло, в останніх брали наркотичні засоби). Довгий час грабіжники залишалися невідомими. Але якось після чергового пограбування на місці злочину було виявлено панамку (типовий головний убір середньоазійських мешканців). Ніхто із казахських колег Василя не звернув на неї особливої уваги, а він вклав її у целофановий пакет і забрав у відділ.
«Потрібен добрий собака», – звернувся він того ж дня до начальника карного розшуку міста. Дізнавшись, для чого це потрібно, той став кепкувати над підлеглим. Казахи хоч і мали при відділі кінологічну службу, та чомусь скептично ставилися до її ролі у розкритті злочинів. Утім, до честі Василевого начальника, кінолога він таки дав. Результат був вражаючим: знайшли не тільки власника панамки, котрий після «обробки» вивів на інших одинадцятьох спільників, а й розкрили ще понад сім десятків злочинів! І це за допомогою одного пса! За рекомендацією заступника міністра внутрішніх справ Казахської РСР Василь Басок написав брошурку «Одорологія і розкриття злочинів», яку потім розіслали по всіх відділах міліції СРСР як посібник для слідчих і кінологів. Що ж це воно – одорологія?
– Якщо коротко: наука про реакцію собаки на запахи.
– Цікаво було б поглянути на цю книжечку!
– На жаль, навіть мені, автору, не дозволи її залишити собі. Вона під грифом секретності. Мусив здати, коли звільнявся.

Хмару викрав від «опіки» колег

У середині сімдесятих Василь Тимофійович домігся переводу з Казахстану в Україну. Хоч у Середній Азії мав непоганий кар’єрний ріст, адже на момент переведення працював уже в міністерстві внутрішніх справ Казахської РСР, та дружина захотіла повернутися додому.
Направили начальником райвід-ділу в місто Нестерів (теперішня Жовква), через чотири роки призначили начальником Львівського міського карного розшуку, згодом перевели в обласний відділ керувати розшуком і водночас був заступником начальника УМВС Львівської області. З цієї посади і звільнився з органів у 53 роки. Чому, ще ж можна було служити й служити?
– Бо знав, що генералом не стану.
– Натякнули?
– Так. На початку дев’яностих у Львові проводив нараду тодішній міністр внутрішніх справ. А я відверто висловив свою позицію щодо деяких питань. Зокрема про те, що не можна так різко поривати з Росією. Для української міліції – особливо. Річ у тім, що в Москві існує інформаційний центр, у якому зберігаються дані практично на кожного громадянина колишнього СРСР. Для розшукової справи це дуже важливо.
– З відомими колегами зустрічалися?
– Неодноразово – з міністром внутрішніх справ СРСР Миколою Щолоковим. Він, до речі, нагородив мене іменною зброєю. Але я так і не отримав її – усе відкладав поїздку до Москви. В Івано-Франківську був на нараді, яку проводив Чурбанов…
– Зять Брежнєва?
– Він. Як і його тесть, дуже любив подарунки. Тоді йому також подарували щось цінне…
– А з дисидентами не доводилося стикатися? Адже Львів у пору вашої там служби був містом особливим…
– Чому ні?! Був знайомий із В’ячеславом Чорноволом, Степаном Хмарою. З Чорноволом познайомився у Самборі за доволі незвичних обставин. Якось приїхав у райвідділ з перевіркою, а його якраз затримали. Наказав Чорновола відпустити. Під свою відповідальність. Начальник управління потім докоряв мені: «Навіщо відпустив? Тепер чекай доносів!» «Нехай пишуть! Затримувати його ми не маємо права», – відповів йому.
– Не боялися?
– Ще років п’ять тому побоявся б, але був уже кінець вісімдесятих і про дисидентський рух у багатьох думка змінилася. Я також зрозумів, що те, за що вони борються, неминуче от. А Степана Хмару взагалі одного разу викрав з-під «опіки» своїх колег. Телефонує якось він мені: так і так, потрібно на важливе засідання обласної ради, а тут «ваші» під дверима чатують, що робити? Сідаю в машину, їду до його квартири, підкликаю старшого лейтенанта, котрий керує стеженням: «Відбій, – кажу йому. – Хмари вдома нема, його бачили в іншому місці!» Той знімає своїх людей і спішить доповісти начальству, а я тим часом саджу Степана Ільковича у своє авто й везу на засідання.
– То ви зраджували своїх?
– Не вважаю це зрадою. Я ж не злочинця покривав, а допомагав чесній людині виконати свій громадянський обов’язок.
– Але чому ж таки покинули Львів? Невже у цих Пишках ліпше?
– Обставини змусили. З цього села я родом. Коли помер батько, ми з дружиною приїхали забрати матір до Львова (маємо там чотирикімнатну квартиру), а вона навідріз відмовилася. Вирішили зостатися з нею. Мати померла три роки тому, а ми і не збираємося повертатися. Дружина тут ліпше стала себе почувати, та і я не знаю, чим би займався в місті.
– А тут?
– Тут я перекваліфікувався в столяра (від батька успадкував майстерню) і садівника, власними руками облаштував оселю, тож тепер вона щодо зручностей не гірша, ніж міська, воюю з місцевим керівництвом. Розумієте, навколо чорноземи – найродючіші ґрунти у світі, а селяни ледве зводять кінці з кінцями. Наприклад, їм за оренду паїв дали таке зерно, що й худобі небезпечно згодовувати… Так що пишу скарги в область, у Київ, але вони повертаються назад у район. Ось таке зачароване коло виходить…
Микола ШМИГІН,
Хмельницька область

 

 

 

 

 

 

 

• Нравится
•