Ейфелева вежа… у Карасині
Анатолій ХАЛИК
Вчителька – як друга мама
У Карасині нам відразу показали хату, де живе німий хлопець – він у селі один такий. У великій кімнаті біля вікна – двометрова Ейфелева вежа, склеєна з тоненьких паперових смужок. За столом хлопець зосереджено щось вирізає ножицями.
– Коли його родила, мені було 42 роки, – розпочала нашу розмову мама Анатолія Ольга Захарівна. – Це наша єдина дитина, але ми спочатку навіть не здогадувалися, що він не чує й не говорить. Приїхав педіатр, стали перевіряти: на обидва вуха – нуль. Але я руки не опускала. Возила його в Луцьк у спеціальний садочок для глухонімих дітей. Толя дуже за мною плакав. Йому важко було пояснити, що мама повернеться по нього. Щоб бути щодня біля дитини, навіть наймала квартиру. Не раз серце від жалю боліло, коли треба було їхати в село, бо ж вдома господарство.
Але наполеглива мама не здавалася: вона твердо вирішила, що її син буде вчитися.
– У перший клас він пішов, коли гривню в Україні ввели. Я навіть не могла поїхати на перший дзвінок, бо працювала в ощадкасі, а тоді якраз гроші міняли, – розповідає жінка. – У Володимирі-Волинському є спеціальна школа для глухонімих дітей. У мого сина така добра вчителька – Світлана Володимирівна Гудим. Вона для нього як мама. Не можу вам передати, яка це щира та душевна людина. Не знаю, як дякувати цій жінці – вона своїм учням душу віддає. Ви тільки подумайте, скільки треба терпіння і сил, щоб навчити писати й читати глухоніму дитину.
Цього року Анатолій Халик закінчує школу і, за словами мами, журиться, бо не знає, що далі робити.
– Десь є спеціалізований навчальний заклад для таких, як він, аж у Харкові, але я вже стара і не доїду з ним, ще й маю на обох очах катаракту. Може, люди підкажуть, де ближче є училище для глухонімих.
За гриби – дві тисячі гривень
Ольга Захарівна розповіла, як син взявся робити Ейфелеву вежу:
– Десь побачив фотографію в журналі і показав мені. Рік на це витратив. А скільки паперу пішло, то важко сказати. Спочатку намалював ту вежу на папері. Потім брав білі листки, розкреслював їх, вирізав смужечки. З них склеював квадратики. Цілими днями сидів за роботою.
Вежа висотою майже два метри вражає. Нічого подібного, виготовленого з паперу, не доводилося бачити. На це місцеве диво приходять подивитися дорослі і діти. Так що тепер Ейфелева вежа є не тільки у Парижі, але й у Карасині – тільки у зменшеному вигляді.
А ще Анатолій Халик – завзятий грибник та мандрівник.
– Я його брала із собою в ліс з трьох років, то син навчився біля мене гриби збирати, – розповідає жінка. – Бере велосипед, на нього кладе дві рябі сумки і так возить ті гриби. Довго ми не давали йому їздити, боялися, щоб машина не збила: буде сигналити, а він же не чує, то біда може статися. Але потім вже люди стали казати: він же у вас розумний хлопець, хай би їздив. То знаєте, де він вже був? Купив собі карту Волинської області і показував мені, що їздив аж за Любешів на озеро Люб’язь. Сфотографував усі місця, де він побував. Іноді як поїде і довго його немає, то й переживаю. Якось пішов у ліс і щось затримався, то я вже й плакала. У школі дітей возили на екскурсію в Карпати, побував на Говерлі, їздила з ним у Київ.
Невтомний Анатолій навозив стільки грибів, що півтора мішка насушили, та ще й родичам дев’ять посилок відправили. Та не всі навіть подякували, то хіба варто їм висилати. За минуле літо за гриби заробив більше двох тисяч гривень: купив собі мобільний за 860 гривень і супутникову антену. Жінка пояснила, для чого синові мобільний телефон, адже розмовляти він не може. Толя зі своїми друзями спілкується за допомогою есемесок.
У Халиків в хаті на підлозі лежать плетені круги, які також зробив Толя. Він нам показав писанки, вироби із соломки. У цього хлопця дійсно золоті руки.
З Анатолієм ми спілкувалися письмово. На аркуші писали запитання, а він так само відповідав. Сказав, що мріє побувати в Парижі і побачити справжню Ейфелеву вежу. А ще хлопець хоче зробити піраміду, як він написав, “велику й маленьку” та подарунок на останній дзвінок своїй вчительці Світлані Володимирівні. А на запитання про майбутню професію відповів: “Хочу стати художником чи різьбярем по дереву”.
Ольга Захарівна додала:
– Буває, як сядемо з ним у неділю говорити, то цілий зошит спишемо. А коли сварюся на нього, то показує рукою на ікони, мовляв, Бог чує і бачить.
Якби цьому талановитому юнакові комп’ютер, наскільки б розширився його кругозір. Адже у нього дуже добра пам’ять та художні здібності, тільки потрібна допомога небайдужих людей.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
