Серце розривається від болю та смутку

Ліля

Маму знайшли в Стиру
Одного дня, коли Лілі було тільки три тижні від народження, мама раптово щезла. Мокре маля кричало від голоду та холоду, аж посиніло. Батько, повернувшись з роботи, марно шукав дружину. Не знайшов її і в тестя у селі Березовичі. Тож віддав крихітку у дитячий будинок.
Вбиті горем батьки зниклої кинулися по ворожках. Їм порадили шукати її під водою. Найняли водолазів, які у Луцьку обнишпорили дно Стиру за течією мало не до Вишкова, та все безрезультатно. Пошуки у крижаній воді в листопаді припинили, відклавши до весняного потепління. Та якось у міліцію зателефонував незнайомець і повідомив, що по Стиру пливе труп. Дідусь розпізнав по одягу свою доньку.
Що трапилося з молодою мамою – могли тільки здогадуватися. Розпитуючи вже дорослою про смерть неньки, Ліля дізналася, як матері було важко день і ніч носити на руках донечку, яка не могла їсти. А від молока, що прибувало, почався мастит. Замість підтримати дружину у важкі хвилини, чоловік лютився і дорікав, що вдома не прибрано і не наварено. Доведена безвихіддю до нервово-психічного зриву, небога пішла з білого світу.
У лікарні чекала, що з’явиться тато
Коли Лілі зробили дві перші операції, щоб ліквідувати ваду, не пам’ятає. Була тоді ще крихіткою. А ось третю, у п’ять рочків, запам’ятала:
– Я лежала в палаті між жінками, і мені було дуже боляче. Всього боялася, боялася їсти і будь-що від чужих людей брати. Ставало жаль саму себе ще дужче, коли чужі люди мене жаліли. Мене провідували вихователі з Ківерцівського будинку дитини, де я тоді перебувала, і дідусь та бабуся. Але я знала, що десь у Луцьку є тато, і постійно дивилася на відчинені двері, сподіваючись, що він з’явиться. Так хо-тілося, щоб він прийшов, пригорнув, пошкодував. Але тато не йшов.
Настав час іти до школи. Дівчинку відправили у логопедичний інтернат аж у Харків, а потім перевели на прохання дідуся у Здолбунів. Батьки, забираючи дітей на свята та канікули, не раз запрошували її до себе в гості. Мама одного хлопчика, хворого на ДЦП, якого захищала Ліля від насмішок дітей, повезла її в Одесу до моря. От тільки рідного батька зовсім не цікавили її успіхи і переживання. Згадав про доньку лише тоді, як треба було отримувати квартиру. Возив навіть на завод і в профкомі показував, мовляв, давайте додаткову площу на доньку. Отримав тоді аж чотири кімнати.

Щоб випхати з квартири, здав у «психушку»
Закінчуючи школу, Ліля написала батькові листа, щоб її забрав. Однак життя у батьковій сім’ї не складалося, хоча й старалася усім догодити: і прибирала, і готувати навчилася. Та ніхто цього не цінував. І гостинці та обнови купували тільки дітям мачухи. Не раз від кривди гірко плакала. Як заїкнулася, що піде в училище здобувати спе-ціальність, батько категорично відмовив. Проте сама поїхала у Нововолинське профтехучилище, де її прийняли на будівельну спе-ціальність.
Коли повернулася, батько з мачухою робили усе, аби її вижити. Не сміла й кроку ступити по квартирі, навіть телевізора подивитися. Щоб менше дратувати своїх домочадців, не раз коротала вечори після роботи, катаючись на тролейбусах (щомісяця купували проїзні). Повечеряє у кафе “Мальвіна” і шукає притулку. Як вдома розгон, то іноді на вокзалі і заночує. Якось прийшла додому раніше, ніж завжди, і, виснажена роботою, сидячи задрімала. Прокинулася від ознобу, так змерзла. Наважилася взяти подушку. А мачуха з другої кімнати крізь відчинені двері кричить: “Лілю, що ти взяла? Зараз же поклади на місце!” “То ж бабусині подушки, моєї бабусі! Ви все забрали собі!” – з відчаєм виплеснула наболіле. Батько зірвався з ліжка і розлючений кинувся “виховувати” нахабу: “Тут нічого твого нема! Запам’ятай!” Руками, як кліщами, вп’явся у її худенькі плечі, схопив боляче за барки, а мачусі звелів викликати міліцію. Звичайно, правоохоронці на такий дріб’язковий виклик відмовилися їхати. А от бригада з “психушки”, як каже Ліля, примчала негайно. Накинулися на неї здорові амбали, заламали руки за спину і так скрутили, щоб не протестувала, що аж підвернули ногу.
У лікарні заспокоювала себе, що тепер хоч є дах над головою...
...Підстав затримувати її тут не було.

Чужі люди шкодують
Тепер у Лілії Дерун (прізвище по чоловікові) серйозні проблеми зі здоров’ям. Доводиться чоловікові Володимиру, який теж сирота, попокрутитися, щоб заробити на лікування дружини. Добре, що хоч його дядько змилувався і впустив їх пожити у свою квартиру у Нововолинську. Та поневіряючись все життя по державних закладах, Ліля мусить мати хоч якісь гарантії на свій куток. Кімната наче її, а от жити в ній її не пускають, а з’явиться, зчиняють скандал і погрожують. Хоча вона ніколи звідтіля не виписувалася. Зверталася навіть до міліції, що не дають їй проживати тут, про що свідчить талон-повідомлення за номером 14-65, виданий на її заяву. Але нічим не допомогли. Поставити все на свої місця зможе тільки суд.
Власне, коли вона звернулася у ЖЕК, щоб розділити рахунок на сплату комунальних послуг, їй сказали, що батько подав у суд на її виселення, мотивуючи це тим, що донька у квартирі не живе. Та ще й з’ясувалося, що у нього аж 25 тисяч заборгованості за квартплату. Отож, напевно, шукає вихід – хоче за рахунок Ліліної кімнати викрутитися. Адже вже одного разу приїжджали до неї у Нововолинськ “спритники” і пропонували тисячу доларів “відчіпного”, аби виписалася. Хто захистить сироту?
Дивно, чому з вродженою патологією, перенісши стільки операцій, вона не має інвалідності дитинства. Нікому було про це подбати.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
P.S. Ім’я батька з етичних міркувань не називаю. Може, схаменеться?

• Нравится
•