З Божою поміччю двічі поборола рак

Дивовижним чином переплелися долі героїв двох наших публікацій. У грудні 2002 року газета у матеріалі «Після народження дитини рак відступив» розповідала про жительку Нововолинська Олену Матвіюк. Хочу нагадати нашим читачам про цей незвичайний випадок. У 39 років Олені Іванівні, яка народила двох дітей, поставили страшний, як вирок, діагноз – рак молочної залози. Жінку прооперували, вона отримала 20 доз опромінення і пройшла три курси хіміотерапії. А через два роки після операції пані Олена народила дівчинку, яку назвали Ангеліною. 
У квітні 2004-го ми писали про драматичну долю хлопчика Вадима Мартинюка. Матеріал називався «Дитинство у... бочці». Батьки, які постійно пиячили, практично скалічили дитину, у нього розпочалася атрофія м’язів ніг. Вадим тривалий час був у дитячому відділенні Ківерцівської районної лікарні. Звідти потрапив у Костопільську спецшколу-інтернат для дітей-інвалідів. Згодом його перевели у Дніпропетровську школу-інтернат для дітей з вродженими вадами. Дві молодші сестрички хлопчини – Таня та Іванка – навчалися у Володимир-Волинській школі-інтернаті для дітей-сиріт. У травні 2007-го Вадим повернувся на Волинь у велику і дружну сім’ю Матвіюків, де вже жили його сестри. Ця неймовірна історія схожа на різдвяну казку зі щасливим закінченням.

Долина смертної тіні

Напередодні Нового року ми побували в Нововолинську в родині Матвіюків. На порозі нас зустріла маленька смуглява чорноока дівчинка, яка одразу сказала, що її звати «Іка» і їй три роки. Усміхнена господиня Олена Іванівна запросила до хати. Слухаючи її розповідь, я був вражений – через які випробування довелося пройти цій сильній і мужній жінці. Вона ніколи не нарікала на життя, тільки щиро молилася.
– Перша публікація у «Віснику», в якій я розповідала, що хочемо взяти п’ятирічного Дениска, допомогла нам, – розпочала нашу розмову пані Олена. – Ми хлопчика забрали додому, а через деякий час і його старшого брата Володю. Таким чином сім’я наша збільшилася. Але так сталося, що я через півроку знову потрапила в онкологічний диспансер і мені поставили діагноз рак кісток, пішли метастази у таз. Я ціле літо займалася хлопчиками, адже вони тільки починали жити у сім’ї. Мені було нелегко, бо старшому вже виповнилося десять років. У нього свій сформований характер. Я постійно відчувала сильні болі в спині, думала, що то радикуліт, і просто не звертала уваги. Нікому нічого не казала, за тією метушнею навіть не було часу перевіритися. Але одного ранку не змогла встати з ліжка. Медики з онкодиспансеру тільки побачили, яка я перекошена ледве зайшла до них, відправили на комп’ютерне обстеження. Чесно скажу, такого вироку не чекала – рак кісток... Це був шок для мене, навіть більший, ніж у 1997 році, коли поставили перший діагноз. Я, віруюча людина, втратила контакт з Богом.
Скажу відверто, коли Олена Іванівна це розповідала, так спокійно, з усмішкою, у мене аж мурашки забігали по спині.

– Знову Бог вам послав випробування, – зауважую.
– Ні, це навіть не випробування, – відповідає вона, – а хрещення вогнем. Це така долина смертної тіні. Мене не лякав діагноз і що треба пройти лікування, мене злякало те, що втратила контакт з Богом. Цей стрес вибив мене з колії на три дні. Всі йшли спати, а я вночі кричала: «Боже, де ти? Якщо я не буду відчувати тебе у своєму житті, як пройду те онколікування?» Там така атмосфера, дух смерті ширяє по всіх палатах. Ти його відчуваєш, коли не маєш Божої підтримки. Не Бог від мене відійшов, а я від Бога віддалилася. Через своє служіння дітям я мало молилася, мало читала. Господь мені показав: якщо ми втрачаємо контакт з ним, то стаємо безсилими. Я пішла до пастора, він мене наставив на правильний шлях, і я вже їхала в лікарню повністю озброєна, – усміхається моя співрозмовниця.
– Ви знаєте, я провела такий плідний місяць, поки лікувалася. Бог мене закинув у лікарню, щоб я розповідала про спасіння, адже люди там на грані смерті. Кожен з нас повинен знати, що завтрашній день не наш. Я бачила смертельно хворих на рак кісток. У людей страшні болі, вони дуже страждають. Але Бог всемогутній, для нього що рак, що чиряк. Я також реально розуміла, що, можливо, мій час на землі вже минає. Народила трьох дітей, три сироти мала в домі і думала: моя місія вже завершується. Саме тоді усвідомила, що стосунки в сім’ї треба поліпшити і більше цінувати одне одного. Може статися так, що завтра один з нас буде лежати мертвий, і ми не встигнемо сказати йому те, що хотіли, не зможемо пригорнутися, подарувати тепло. Коли повернулася з лікарні, то сказала Василеві, що іноді ми розмінюємо своє життя на якісь дрібнички. У нас не буває якихось серйозних сварок, іноді трапляються непорозуміння, але життя таке коротке. Ще мені Господь дав розуміння: на землі ми можемо бути благословенням один для одного. Повинні дарувати любов, говорити добрі слова, терпіти і приймати один одного такими, як ми є. Цей час, який нам дано, треба використати сповна. Друге перебування у лікарні відкрило для мене, що треба жертвувати собою заради другої половини. Я вже не кажу про дітей.          
Пройшовши курс лікування, Олена Матвіюк повернулася додому, адже тут її з нетер-пінням чекали дітки. Їй стало легше, але болі в кістках не пройшли. Чотири роки вона страждала, реагувала на зміну погоди, лише у вересні 2007 року біль відпустив. Кожних півроку пані Олена їздить на комп’ютерне обстеження в онкологічний диспансер.
– Коли я повернулася додому, то одразу звернулася до Бога, – розповідає ця дивовижна жінка. – «Боже, дякую, що ти продовжив мій вік на цій землі. Ти добре знаєш – у мене троє маленьких дітей: дочка і два сини. Я хочу ще взяти сестричку для Ангелінки. Дати сироті дім та материнське тепло».  Помолилася, але нікому нічого не казала про свій намір. Вирішила це зробити після ком-п’ютерного обстеження, бо дуже боліли тазові кістки. Я вже була у Володимирі в інтернаті, знайшла дівчинку.
Кость ГАРБАРЧУК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

 

• Нравится
•