У залі козлівського будинку культури, як у холодильнику. Мерзнуть руки-ноги, синіє від холоду ніс і нарешті “відмовляється” писати моя кулькова ручка.
– Приміщення не опалюється, і це поки що найголовніша наша проблема, одна надія на газ. На репетиції мусимо їздити у райцентр, а вистави можемо проводити тільки влітку, – каже Ярослав Жулінський, який уже 18 років є режисером-постановником народного театру.
Колись таким театрам допомагала держава, тепер – лише інколи районна влада яку копійку-другу підкине. Тож самим доводиться на плаву триматися. От де справжня фантазія працює! Їхня знаменита величезна декорація з фоном села, яку люблять позичати інші театри, намальована самим режисером на скріплених простирадлах. Костюми інколи доводиться на горищах у старожилів вишукувати. А всілякі плоти, хати, вози та інший реманент, який потрібен на сцені, залюбки допомагають виготовляти односельчани. Проблеми починаються, коли треба кудись доїхати. Адже козлівський театр бере участь майже у всіх конкурсах. Тож часом і зі своєї кишені на бензин доводиться скидатися. Незважаючи на те, що не мають жодного профе-сійного актора у своєму “штаті”, виграють перші місця. Коли минулого року козлівський театр став переможцем обласного огляду-конкурсу аматорського театрального мистецтва імені Наталії Ужвій “Талантами щедра земля”, актори аж розплакалися від радості. Деякі ж артисти заради театру жертвують навіть особистими важливими подіями. Одна жінка, наприклад, кілька разів переносила день весілля своєї дочки, бо він весь час співпадав з днем конкурсу для аматорських театрів.
Для селян, які грають у театрі, це справжнісіньке хобі. Зарплатню вони отримують лише на роботі: доярками, сестрами милосердя, механізаторами, агрономами, конюхами і трактористами. А сюди приходять для душі, вечорами вчать ролі і за три кілометри, незважаючи на погоду, ходять на репетиції.
Григорій Новосад, який раніше працював механізатором і порівняно недавно очолив козлівський будинок культури, тепер не уявляє свого життя без театру. Сергій Гей, який живе у сусідніх з Козлівом Твариничах, йому підтакує:
– Коли я починав грати, ми мали суфлера, який ховався за бочкою, – розказує Сергій Павлович. – Він так голосно нам підказував слова, що його було чути краще, ніж акторів. Люди у залі просто синіли від сміху.
Раніше Сергій Гей на репетиції ходив з дружиною. Надія Іванівна так зіграла в одній виставі “тьотю Машу”, що люди це ім’я її прізвиськом зробили.
Стабільний кістяк у театрі є – близько десяти чоловік. І що цікаво, як він склався колись у виставі “Украдене щастя”, таким і досі є: Віра Гапонюк, Олександр Нікітюк, Григорій Новосад, Віктор Тихонов, Сергій Гей, Жанна Куделя та інші. Але доводиться і по хатах ходити та запрошувати в актори.
– Головне заманити у театр дівчат, – сміються чоловіки. – За ними обов’язково хлопці будуть ходити. А там, дивись, вже й самі парубки у “штаті” прописуються. Наша сцена навіть сім’ї допомагає створювати. Ось Борис Нікітін з Анею: він грав панича, а вона – бідну селянську дівчину. За сценарієм у них було кохання, яке плавно перейшло у життя.
А як тільки завели мову про цікаві випадки на сцені, ото вже посміялися. Сергій Гей відразу згадав, як боровся за кулісами із шаблею, за яку зачепився, а його в той момент вже вдесяте зі сцени гукала напівмертва від хвилювання колега. Ледве, каже, розібрався із тим гачком і шароварами та просто випав на сцену. Григорій Новосад розказав історію про те, як вони з чоло-віками цілий акт підпирали спинами стіну хати, яка ледь не впала на членів журі. Їх тоді бігом гнали виступати й вони з того всього забули хату прибити. А якось в одного чоловіка, який грав поважного начальника-війта, просто на сцені лопнула резинка на шароварах. “Війт” від такої оказії аж розгубився, стояв-стояв, мовчав-мовчав, а потім крекнув, вигукнув на весь зал “Забув!” та й пішов зі сцени, тримаючи обома руками шаровари.
Є у цьому народному театрі і заслужені ветерани на пенсії. Наприклад, Олександр Репетюк, який лише три роки, як перестав грати. Він радо зустрічає гостей, хоча майже не бачить нас: осліп, та й недочуває вже. А от всі свої ролі знає напам’ять, тільки початок підкажи.
Не дадуть театру “заіржавіти”, поки у ньому є такі ентузіасти та, звісно ж, глядачі. Останні вже з нового року починають випитувати, яку виставу режисер готує, хто буде грати і коли нарешті козлівчани потраплять на прем’єру. А тоді немає більшої радості, ніж спостерігати, як люди розсаджуються не тільки в проходах, а й під самою сценою так, що голови мусять задирати. І влаштовують справжні овації.
Мирослава КОСЬМІНА,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
Comments: |