У Щурині нема щурів, бо тут дбайливі газди

Щурин Рожищенського району – ошатне, гарне село на трасі Луцьк-Турійськ, за 44 км від обласного центру Волині, із асфальтованими, без вибоїн, дорогами, що є рідкістю для сільської місцевості. Хати тут добротні, цегляні, всього – 223 двори. Отож бо на жартівливе запитання до теми “Чи водяться у них щурі?” господарі відповідали: “Боже збав, нема”. Зате хвалилися, що у них є нова комп’ютеризована школа, магазин побутової техніки і сучасна лікарська амбулаторія.
У роки незалежності щуринці скинули з п’єдесталу вождя світового пролетаріату, пам’ятник Леніну, чиє ім’я носив їхній колгосп, і почали господарювати по-новому. Громада обрала головою сільської ради успішного хазяїна-одноосібника Василя Карпюка, який йшов на вибори з обіцянкою провести газ...

Свято-Михайлівська церква, як неопалима купина

 Спочатку – екскурс в історію села, яке після відміни кріпосного права у 1866 році було навіть волосним центром Луцького повіту.

Над селом, про яке перша писемна згадка датується 1604 роком, дули шалені вітри історії. Після збройного нападу загону князя Воронецького – пограбування селян та перетворення Щурина на попелище – воно з потугами відроджувалося з руїн. Оберегом його стала збудована на околиці Свято-Михайлівська церква, яка вціліла у веремії лихоліть. На охоронній дошці, котра з’явилася тут за радянських часів, зазначено, що споруджена вона 1661 року і є пам’яткою архітектури державного значення. А в “Державному реєстрі національного культурного надбання України” щуринська церква датується 1661-1767 роками. Вочевидь, у цей період вона зазнала значної перебудови, певних архітектурних змін. Таких тризрубних церков на Волині залишилося не так вже й багато.
Храм постає як неопалима купина за усіх руйнівних часів історії. Не знищила його і совіцька доба безбожництва, коли релігія переслідувалась. Бо пощастило селу на прекрасного духовного пастора протоієрея Ананія Сегейду, якого й досі згадують селяни з великою шанобливістю. Отець Ананій, прийшовши на парафію у воєнному 1942 році, залишився вірним їй і по смерті. За його заповітом, донька перевезла тіло батька з Києва і похоронила, як він велів, поряд з могилою матушки біля Свято-Михайлівської церкви. Духовний наставник протоптав стежини до людських сердець, щиро сповідуючи головну Божу заповідь любові до ближнього. Старожили пам’ятають, як у роки війни, ризикуючи сім’єю, він хоронив ночами убієнних – вояків УПА, і як одного разу за атеїстичної доби, щоб перешкодити відправляти службу Божу, його закрили у льосі. Батюшка завжди був з людьми, і навіть у гарячу пору жнив скидав рясу та виходив у поле.
– Церква у нас не закривалася ніколи, люди не дали б цього зробити, – розповідає Василь Карпюк. – Найбільшим святом в селі була Пасха. Скільки себе пам’ятаю, на дорозі стояла ціла вервечка машин та підвод – їхали люди святити паску з усіх навколишніх сіл, де позакривалися церкви. І стільки народу було, що навіть не вміщався на церковному подвір’ї. А парубки та підлітки цілу ніч палили біля церкви велике багаття. Хто змерз, підходив до нього погрітися. Люди самі пильнували, щоб не було біди. Ця традиція палити вогонь збереглася й понині.
Цікаво розповідає сільський голова і про історичні події. Адже за п’ять кілометрів від Щурина під час світової війни цілий рік стояв на Стоході фронт. У радянську добу меліоратори викопували там черепи та людські кістки, а сельчани зібрали їх і захоронили у братській могилі у селі Квітневе та поставили пам’ятник, який доглядають школярі. Казали, що тут поліг увесь лейб-гвардійський елітний полк царя Миколи. Згадує і про шляхтича Чарнолузького, який насадив довкола свого маєтку великий сад та поробив копанки. У ставках плавала риба, а в одному дно встелили дубовими дошками. Переповідають, що там купалася пані Чарнолузька. Згодом панський будинок перетворили на клуб.

Гриміла слава і оркестр

Колгосп у Щурині, приєднавши землі ще двох сусідніх сіл – Квітневого та Тристені, став потужним господарством. І при вмілому керівництві Андрія Максімова вибився у передовики. За 26 років, доки керував ним педагог-хлібороб за покликанням Андрій Дмитрович, господарство гриміло здобутками в області і стали заможніше жити селяни. Славили Щурин невтомні і завзяті хлібороби – герої соціалістичної праці, ланкові Марія Войтюк та Марія Верезій, кавалери ордена Трудового Червоного Прапора Войтюк, Юхимчук і Корнійчук та багато інших, чиї імена занесені у Книгу пошани артілі імені Леніна.
Не натішилися сельчани, що мають такого господаря, котрий дбає про своїх людей та благоустрій їхнього побуту. За Андрія Дмитровича (а нині він очолює ТзОВ “Світанок”) у селі збудували нову простору школу, а на її новосілля у 1984 році колгосп подарував учням комп’ютерний клас. До речі, щуринська школа першою із сільських шкіл області була комп’ютеризована. З’явилися у ці роки і побуткомбінат, молочарня, дитячий садок-ясла і навіть асфальтний міні-завод, що дав можливість покрити сільські дороги асфальтом, а людям – облаштувати подвір’я.
Та головне, що отримали трудівники двоповерхову лікарську амбулаторію, яка обслуговує жителів дев’яти сіл. Це медичний заклад з діагностичним обладнанням, фізпроцедурами та стоматкабінетом, який є гордістю села, бо сучасна бормашина не лякає навіть дітей.
– Працювати на новому обладнанні – велике задоволення, – каже зубний лікар Леся Давидюк. А пацієнти кажуть, що у неї легка рука.
За радянської доби село красномовно підтверджувало крилаті фразеологізми: “Не хлібом єдиним живе людина”, “Є хліб – буде й пісня”! Щурин – одне з тих сіл, художня самодіяльність якого гриміла на районній та обласній сценах. Тут був власний хор, драмгурток, танцювальний колектив і свій духовий оркестр. Як пригадують старожили, подружжя Галина та Аркадій Терещуки, котрі у листопаді відсвяткували золотий ювілей, сільський духовий оркестр грав ще у 54-му, на їхньому весіллі. Він і досі гримить мідними трубами на сільських торжествах, скликаючи усіх на свято.

Старий вітряк – долі оберіг

Коли з перебудовою колгосп, як і всюди, розвалився, хлібороби зажурилися: як жити далі? Болісно переживали розрив роками напрацьованих виробничих і дружних зв’язків із сусідами – тристенцями та квітневцями. Першими наважилися взяти свої земельні паї і господарювати осібно мати із сином Карпюки. Марія за колгоспу була економістом, її син Василь – шофером, але, як колись батько, сільський механізатор, любить землю та техніку.
Вслід за Карпюками одноосібниками стали Михайло та Анатолій Дацюки, Микола Прокопчук, Олексій Сирота, Володимир Войтюк та Михайло Яворський. Селяни переконувались, що коли земельку гарно доглядати – віддячить сторицею. У Карпюків же зародила щедро нива – по 35 ц з гектара намолочували збіжжя (а при колгоспі було тільки 28). Придбали одноосібники сільськогосподарський реманент та техніку. І дружать сім’ями, допомагають один одному в гарячу пору жнив і скрутну хвилину. Адже гуртом легше вистояти в складних ринкових умовах.
Беручкість і діловитість успішного одноосібника, який заповзявся провести в селі газ, оцінили сельчани і обрали Василя депутатом та головою сільської ради. Крісло це – не мед, але, як великий оптиміст, він на свою долю не нарікає:
– Другий раз як навалиться багато проблем і здається, що їх не можна вирішити, думаєш: поміняв би село на місто. А як зробиш щось хороше для людей, для села, думаєш: як добре, що я тут, на своєму місці. А з невирішеними проблемами іду на пораду до громади.
Прошкуємо засніженою вулицею у “Казку” – затишний і гарно облаштований дитячий садок, у якому зробили ремонт. У діток тихий час, тож не станемо їх будити. А як проходимо мимо занедбаного стадіону, господар каже: “Навесні треба розчистити, хай качають хлопці м’язи. У нас є свої легкоатлети – члени збірної Волині Микола Юхимчик та Сергій Ващук, вихованці щуринської школи. Не пасують наші козаки і на районних змаганнях – другі з перетягування каната. І раптом запрошує на відкриття більярдного клубу у День святого Миколая.
А на екскурсії за селом зустрічає нас як оберіг – старий вітряк. Відслужив трудяга хліборобам. Ще дід Василя Карпюка молов тут збіжжя. З ініціативи колишнього голови Андрія Максімова вітряк реставрували, але час робить своє… Є у Щурині за селом і цілюще джерело, яке відкрили колись меліоратори. Облаштували його, воду освятили і навіть призначили доглядачем Анатолія Дацюка, якому замовляють сельчани щоразу привезти свіжої цілющої водички. Рожевою мрією голови стала ідея зробити тут басейн, як біля джерела Святої  Анни на Тернопільщині, щоб люди купалися і зцілювалися.
А звідки пішла назва Щурин? За переказами старожилів колись давним-давно жив тут пан Щур – крепкий, але дуже скупий хазяїн. А може, вона походить від слів “пращур” чи “чур мене” – заклинання душ предків “бережи мене”?
Прихильною була доля до села в часи мудрих керівників. Щурин у свій рік Щура чекає благодать, що прийде у кожен дім з блакитним вогником природного газу. А втім, зорі віщують, а працьовиті і небайдужі люди творять свою долю.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО

 

• Нравится
•