30 літ – на ногах, 30 – на візку
Анатолій ВЕЛІКАН з онуком
Те, що трапилося тридцять років тому з Анатолієм Веліканом, він зараз називає кошмаром. На той час чоловік працював на Радивилівській меблевій фабриці начальником виробничого відділу. У той злощасний день разом з директором підприємства на ГАЗику їхав до Рівного – в автомобіля несподівано відмовило кермо, і ГАЗик на великій швидкості полетів під укіс. Директору та водію неабияк пощастило – вони обійшлися забійними травмами. Натомість Анатолій, не встигнувши вхопитися за поручні і не вилетівши з кузова, залишився затисненим у зім’ятому залізяччі.
Лікарі констатували перелом хребта і пошкодження спинного мозку. Практично жодної надії на те, що потерпілий виживе, не було. Тоді навіть один із хірургів відверто заявив родині: “Це той випадок, з якого 95 процентів живими не виходять”. А Велікан вийшов.
– Найбільш кризовим був дванадцятий день, – пригадує Анатолій Іванович. – За клінічними мірками. А за морально-вольовими сам себе налаштував: якщо переживу ту третю кризу, то неодмінно стану на ноги. Звичайно, це видавалося диким абсурдом. Ні руки, ні ноги не ворушилися. Лише через півроку довелося відчути, що таке “вертикальне положення”, хоч і тоді ще підвестися самотужки було марною справою. Однак навіть це звеселяло душу. Найбільше ж допомогли мені рухатися у санаторії імені Бурденка, що в кримському місті Саки. Декілька разів бував у ньому. Тамтешні грязі, ропа, спеціальні масажі зробили справжнє диво – я почав відчувати руки та ноги. Також завдячую і повсякденним надважким тренуванням. Почав давати собі раду. Сам встану з ліжка, сам сяду в інвалідний візок, сам поїду куди треба, сам навіть їсти зварю, хоч моя рідня часом свариться. А мені хочеться бути потрібним.
В Анатолія Велікана інвалідні візки були різними – на трьох колесах і чотирьох, із ручковим приводом та колісним. Нарешті дочекався й електроприводову техніку, яку виділили через Фонд допомоги потерпілим від нещасних випадків.
– Я ціную працю й талант розробників спецтехніки для інвалідів, – заявляє Анатолій Іванович, – але її до кожного досконало не підбереш. Найперший мій “винахід” був пов’язаний із тим, що права рука не могла (та й досі не може) належно стиснути ручку. Проїду метрів сто – і втомлена рука перестає слухатися. Тоді подумав використати зап’ястя. Зістикував його із важелем за допомогою ременя – і втома від руки відступила. Але найбільше мене турбувало, навіть злило те, як важко виїжджати на якесь підвищення чи гірку. Отож, виникла думка: а що, коли ланцюгову передачу (був і з такою у мене візок, він зараз як запасний) переобладнати на зразок спортивного велосипеда. Наскільки це полегшило рух, словами не передати. Причому, переробити таким чином візок виявилося не так уже й важко. Як на мене, то з таким завданням справиться кожен, хто знається на велосипедах. Займався й електронікою. На інвалідному візку встановив електронний пристрій – їду і бачу, яка швидкість, яка відстань і ще з десяток інших показників. Може, комусь вони і нецікаві, а мені навпаки. Коли ж у вересні мені вручили інвалідного візка із електроприводом, то друзі жартували, мовляв, нічого вже тут не вдосконалиш. А я взяв і для зручності пульт управління підлаштував зручніше під ліву руку, приробив ручку, аби за неї триматися правою рукою. Тепер з онуком Сашком гадаємо, як би встановити аудіосистему… А колись, уявляєте, я спеціально собаку приручив, щоб той тягав візка. Все прекрасно виходило аж до того часу, коли собака запримітив мою дружину і на радощах помчав до неї. А поводок же прив’язаний до поручня… Швидкість виявилася просто шаленою. Ледь-ледь тоді не перевернувся.
Анатолій Велікан вважає, що у його випадку чим більше рухаєшся, тим корисніше для здоров’я. Він поставив собі за мету щодня проїжджати кілометрів п’ять-шість. А ще декілька разів на тиждень навідується в реабілітаційних центр, де встановлено широкий набір спеціальних знарядь для різноманітних фізичних вправ. Словом, намагається не пасувати перед труднощами.
Сергій НОВАК,
Рівненська область
| Comments: |
