Вибрався із самого «дна» після 17 років наркозалежності
Луганчани у центрі реабілітації «Преображення»
Важко навіть повірити, що людина спроможна витримати стільки років пекла, коли розум і силу волі паралізує думка: «Вколотися!» Поневіряючись по притонах, він постійно наражався на небезпеку підхопити якусь заразу, не раз вступав у конфлікт із законом, бо на наркотики потрібні були гроші. Тепер у свої тридцять – час розквіту для чоловіків – виглядає худим, виснаженим хлопчиськом із землистим кольором обличчя. Проте Василь (з етичних міркувань ім’я змінено), відкриваючи душу, викликає не тільки співчуття, а й подив. Яка у нього сила волі! Попри 11 років статусу ВІЛ-інфікованості, бореться за життя і присвятив себе жертовній роботі з наркозалежними, вірить у майбутнє та будує плани...
А втім, можливо, його щира сповідь стане комусь пересторогою за крок до біди.
Без гальм до прірви
– Я з ровесниками не спілкувався, тільки зі старшими. Тож із семи років почав курити, а в одинадцять спробував вино і горілку. У радянські часи ніхто не вів відвертої роз’яснювальної роботи про шкідливість наркотиків, воліли це замовчувати, як і усякі ганебні явища. І замість попереджати, яка небезпека чигає на тих, хто «сів на голку», міліція боролася з маком. Ми жили без батька. Мама мене дуже любила, бо був єдиним сином. Де вже їй, шкільній прибиральниці, за гризотами, як одягти і прогодувати трьох дітей, було встежити, чим займається син. А я спробував наркотики. Правда, у мене був друг-спортсмен, який не раз брав мене за барки і казав: «Якщо ти не підеш зі мною у спортзал, то приб’ю!» Я його боявся і слухався. Тому й не втягся одразу. Але коли друга забрали до армії, відчув повну свободу. Коловся і казав собі, що наркотики мною володіти не будуть, от захочу – і кину. Коли настав час іти до армії, мене не взяли, хоча я й хотів. Нарколог на комісії поставив другу стадію наркозалежності.
Тоді були нелегкі часи – Союз розвалився, підприємства і заводи ставали, роботи не було. На дозу постійно потрібні були гроші. І я почав виносити з дому усе, що міг. Оскільки у нас була своя квартира у місті, то як тільки мати йшла з дому, ми з друзями варили собі ширку. Але мак був під забороною, і все важче ставало його діставати. Почав шастати по базарах і тертися, де більше народу, щоб щось поцупити. Збудеш дешево – і вже свіжа копійка в кишені. Але так було доти, доки нас не почали впізнавати. У наркоманів зі стажем обличчя підпухле, тож їх завжди видно. І продавці та міліція почали нас ганяти. Так у Нововолинську, вкравши кілька речей, при виході з базару я попався в руки міліції, яка передала справу до суду. Мама за останні гроші найняла адвоката. І мені, як вперше затриманому, дали тільки рік, який не досидів, бо потрапив під амністію. Мав тоді тільки 19 років.
Розплата за вседозволеність
– Виходячи на волю, мав намір «зав’язати». Бо ще за гратами малював собі райдужні картини зовсім іншого життя. Думав навіть, що непогано було б створити сім’ю. Але при перших же труднощах закортіло знову вколотися і все забути. Тим паче, що залишився сам, бо мама подалася у село до доньки, яка вийшла заміж і збиралася народжувати. Взявся за своє. Коли ж знову попався на крадіжці, страх погнав мене до матері з покаянням. «Давай продамо квартиру, – просив. – І ти мене відкупиш. Ми переїдемо жити у село, купимо собі маленьку хатинку. Я буду няньчити племінників. Вилікуюсь, кину ті наркотики». І вона повірила. А як продали міську квартиру, я зовсім пустився берега. Все тяг і тяг виручені за хату гроші, доки усі не розтринькав. Таке життя мені подобалось і все більше затягувало. Але зрештою і гроші скінчилися, і квартири не було. На деякий час мене, пожалівши, пустила до себе мати товариша, який сидів у тюрмі. А потім довелося скитатися по горищах та підвалах. Опустився до того, що рився по смітниках у пошуках кольорових металів, випрошував старі запчастини в автосервісі та по майстернях. Щастило іноді зустріти колишніх шкільних товаришів, успішних у бізнесі, і вони зі співчуття тицяли якийсь гріш. Мама забирала мене у село, але я знову і знову втікав до міста.
– Ви ще везучі, що не підхопили якоїсь зарази, – кажу, і потрапляю прямо в яблучко.
– Чом ні. Підчепив хронічний гепатит групи С і ВІЛ-інфекцію. Коли здоров’я зовсім підупало, сидів останні роки в селі. На власному городі насіяв собі маку – і наркоти мені вистачало, навіть забагато було.
Як мінімум 15 разів Василь лікувався у наркодиспансері, але знову і знову його виганяли за порушення режиму. А останній раз лікарі йому сказали, що вже й Бог його не спасе.
«Кому більше прощено, у того більше любові»
А Бог спас. Бо у наркодиспансер прийшли хлопці із церкви євангельських християн баптистів «Фіміам» і покликали його на зібрання. Відтак, потрапив у реабілітаційний центр.
– Раніше я не вірив, що Бог є, бо нас виховували атеїстами. Але Бог навернув мене на розум тверезо поглянути на своє занапащене життя. Я замислився: «Тобі скоро тридцять, а в тебе ні роботи, ні сім’ї, ні здоров’я». І може, тому, що опустився на самісіньке дно, настало прозріння.
Пройшовши реабілітацію, Василь твердо відчув під ногами грунт і збагнув, що жертовна робота задля порятунку наркозалежних – це його справа. Каже тепер: «Коли я переосмислюю свій 31 рік, волів би ніколи в житті не пробувати цигарок, алкоголю та наркотиків. Хотілося б все змінити, та втраченого здоров’я не повернути». Старається усіма силами реабілітуватися, ліками допомагає йому церква, бо при ній створено благодійний фонд допомоги ВІЛ-інфікованим. Розповідає, що зараз приймає терапію від «Західного Альянсу», який безкоштовно забезпечує препаратами.
Опинившись на самісінькому дні, людина озлоблюється на весь білий світ за зневажливе ставлення до себе. Але тут відчула протилежне: доброту і любов до ближнього.
– Бачу, робота у центрі приносить вам радість, – констатую.
– Звичайно. Є у Біблії такі слова: «Кому більше прощено, у того більше любові». Розповім вам один випадок, що трапився зі мною. Коли проходив у центрі реабілітацію, мене поклали в лікарню з гайморитом. Опинився у палаті з ВІЛ-інфікованим, якого лікарі вже списали, бо мав останню стадію раку. 40-річний чоловік не вставав і не міг сам себе обслужити. Племінник відмовився його доглядати, і медперсонал до нього не поспішав. А хворий зі зла кляв і матюжив алкоголіків та наркоманів. Мені стало дуже шкода його, і я почав йому допомагати, читати вголос Біблію. Сам не вірив, що у мене з’явиться стільки співпереживання і милосердя до чужої біди. Згодом і його племінник прийшов до мене за порадою, як йому покаятися перед Богом.
Ми ще довго розмовляли. Співрозмовник все більше викликав у мене приємний подив. Щиро зізнався, що хотів би мати сім’ю. А от про дітей не сміє і мріяти... Та жити ж якось треба.
Мирослава МАНЕЛЮК,
Волинська область
Фото Миколи КОМАРОВСЬКОГО
| Comments: |
